І будуть люди

На столі відсвічувала пляшка міцної «казьонки», лиснів жовтавим гусячим жиром холодець, шкварчало на величезній сковороді сало з яєчні, янтарно застиг мед у глибокій полив’яній мисці, смачно духмяніли пироги із картоплею, капустою й м’ясом, щойно зняті із поду, з капустяних листків, а жінка подала діду білу хлібину, гострого, як бритва, ножа:

— Ріжте вже, тату, бо Свиридко проголодався, мабуть.

Дід узяв хлібину, потримав її у руках, урочисто передав синові:

— Ріж уже, сину, ти!

Радісна кров бухнула Свиридові в обличчя, пружними струмками погнала по жилах: батько цим передавав у його руки хазяйство. Обережно взяв хлібину, поцілував — почав краяти рівні шматки, пильнуючи, щоб жодна крихта святого не впала додолу."

"По вечері ще довго сиділи за столом. Свирид тримав на колінах сина, розповідав про далекі бої, тяжкі переходи та злі січі з турками, батько пильно слухав, не спускаючи з вояки очей, а жінка все ще ходила від столу до мисника — прибирала посуд. За цей час, поки чоловік був на війні, вона поповнішала, округлилася в стані, налилася в плечах, пружні груди напинали сорочку — Свирид злодійкувато пряв за нею зголоднілими очима, відчував, як сохне йому в роті від темного бажання.

Дружина перейняла його погляд, почервоніла, відвернулася, — Свирид насупився, відкашлявся, з перебільшеною увагою став слухати батька, що скаржився на нелад у хазяйстві.

— Слабий я вже став, негодящий. Підірвало кляте жорно — бог покарав за гріхи…

— Нічого, тату, тепер усе буде гаразд, — утішив його син і подумав про золото, заховане в ранці: навіть батькові не признався про нього.

Згодом дід пішов спати на другу половину — через широкі сіни, вклали на печі й сина, залишились удвох. Свирид повільно зняв сорочку, поклав на лаву, сів на широку постіль, покликав жінку, що все ще топталася біля мисника — вдавала, ніби порається біля давно перемитих тарілок:

— Іди сюди.

Сидів, непорушний, важкий, розставивши ноги, — дивився, як повільно підходить дружина, і несамовите бажання схопити, зламати — зробити їй боляче все більше оволодівало ним. Кілька разів стулив-розтулив широкі долоні, поворушив пальцями, спитав:

— Ну… як чоловікову честь берегла?

— Свиридку, хоч лампу погаси, боги ж он дивляться! — простогнала вона, задихаючись-мліючи в його ведмежих обіймах.

— Хай дивляться: з своєю, не з чужою, — буркнув він крізь зуби.

Потім вона цілувала його в широкі волохаті груди, щось шепотіла, гаряче і вдячне, а він лежав, натомлено розкидавши руки, задоволений і водночас розчарований: десь глибоко в серці все ще гніздився образ красуні з чорними, як ніч, очима і чистим, наче гірська вода, обличчям.

Так і не зміг навернути свого серця до жінки.