І будуть люди

За сімнадцять років життя не обмовився до неї жодним ласкавим словом, не подарував її усмішкою. Сам упрігся в роботу, впріг і її, зубами вгризався в хазяйство, що росло-ширилося з кожним роком, вищало, бекало, мукало, — розкривало голодні пащеки, не давало спокою ні вдень ні вночі. Дружина все більше горбилася, чорніла обличчям і вже байдуже дивилась на те, як її чоловік притискав під стодолою наймичку чи вмовляв сусідську молодицю вділити і йому часточку молодого кохання.

Померла вона в тридцять шість років, підірвавшись важким гнітом. Затіяв у той час Свирид збувати в місто сир, збирав у великі бочки, а щоб краще зберігався, тримав під гнітом. Припер звідкілясь двопудову кам’яну брилу, буркнув коротко жінці: «Оце тобі гніт», — і вона доти висаджувала його на високий край діжі, доки одного разу злягла та вже більше й не встала.

Свирид недовго ходив удівцем: знову ожив йому в серці збляклий образ красуні, почав насинатись ночами, ввижатись серед білого дня. Цього разу він уже не гнався за багатим посагом, — багатства, слава богу, вистачало й свого, — привіз із сусіднього села синьооку красуню, справив пишне весілля. І немов марно втрачена молодість повернулася до обтяженого роками Свирида: розгладилися понурі зморшки, посвітлішали очі, виглянувши з-під насуплених досі брів, а одного разу його син від першої жінки — сімнадцятилітній парубок Оксен застав батька біля верстата під сараєм і рота розтулив від подиву: тато співав! Обкидався стружкою мало не по коліна, шваркав рубанком по вощаній дошці, що аж дзвеніла, тихенько виспівував радісну пісеньку. Побачив сина, випрямився, спитав:

— Як там мати? — так, наче хата була бозна-де, а жінки він не бачив уже кілька днів.

— Пораються, — відповів, ніяковіючи, син.

— Порається;— повторив утішено батько, і мрійна, якась аж збентежена усмішка торкнула його огрубілі вуста. — Ти, сину, помагай їй, не давай піднімати важкого. Воно ж молоде ще — ухопить поперед себе — недовго й до біди.

— Я помагаю, — відповів син, вперто оминаючи поглядом батька.

Свирид задоволено кивнув головою, знову узявся за рубанок. А Оксен постояв-постояв та й пішов до клуні — принести молодій мачусі оберемок соломи.

Розстелив здоровенну ряднину, набехкав соломи стільки, що вистачило б на доброго воза, підняв, граючи молодими дужими м’язами: по силі своїй Оксен пішов у діда. Ледве проліз до хати, висипав солому перед піччю, заваливши її аж по самий черінь, тихо спитав у мачухи, дивлячись собі під ноги:

— Що вам іще помогти?

Уникав називати її «мамою» — дуже вже вона молода була для цього, майже одних із ним літ. Молода, тиха й несмілива.