І будуть люди

Привела жінка на їхній двір пару волів, корову, овець, привезла повен віз усілякого начиння для домашнього вжитку, нову мальовану скриню на мідних коліщатах — небачене досі нововведення місцевого коваля. Свирид скоса позирав на подзьобане віспою обличчя дружини, але дід тільки поворушив сердито бровами, і син відразу ж скорився, загнав аж на дно серця вимріяний образ красуні з чорними, як ніч, очима, з чистим, як вода, лицем, обійняв немилу жінку за перелякано зсутулені плечі та й повів у комірчину, де вже була приготовлена постіль молодим, — під холодні, вимушені ласки.

І не п’янило — не дурманило розпалені голови лугове запашне сіно з любистком та м’ятою, щедро настелене свахами, щоб родилися дужі сини та красуні дочки, не шукали одне одного гарячі жадібні руки: чужими лягли у постіль, чужими і встали, тільки ще міцніше зімкнулися тверді Свиридові губи, а на душі смоляним накипом застигла образа на батька.

Повернувся Свирид із тієї війни з двома медалями — за «прімєрную храбрость». Сатанів у бою, пер ведмедем на нехристів, перехопивши рушницю за дуло, молотив нею, як ціпом, — тільки бриті лоби тріщали під ударами несамовитого гяура!"

"Але не тільки ратними подвигами горіло Свиридове серце: з кожним днем важчав його ранець. Жадібна Свиридова рука не лишала нічого, що змогло б придатися на хазяйстві удома. Скрадаючись, обходив поле бою, перевертав трупи невірних, та й своїми не гребував, витрушуючи кишені.

На постої в одному містечку стояв Свирид на варті — пильно вдивлявся у ніч. Раптом у кінці вулички мелькнула згорблена тінь, тулячись до високої глинобитної стіни, почала скрадатися до міських воріт. Свирид закричав: «Стій!», — тінь підстрибнула — помчала вздовж вулички. Ударив постріл, тінь зламалась, пішла боком-боком та й упала на кам’яну нерівну бруківку.

Поки прибіг сполоханий пострілом караул, Свирид встиг обнишпорити забитого турка. Під халатом на широкому поясі намацав шовковий кисет, набитий чимось важким, рвонув — весело дзвякнув метал. Тремтячими пальцями розстебнув гудзики кітеля, забгав знахідку аж на дно велетенської пазухи.

Ледве дочекався зміни варти. Таємничий кисет пік йому шкіру, давив вагомо на живіт: весь час нагадував про себе.

Змінившись, Свирид вибрав слушну хвилину, дістав кисет, розв’язав, заглянув усередину: перелякано збившись докупи, маслянистим золотим блиском переливалися круглі монети чужого карбування…

Відтоді і так мовчазний Свирид ще більше замкнувся, золотий відблиск ліг йому на очі, примушував часто просинатися вночі — обмацувати напхом набитий ранець, що лежав у головах. Він уже не так рвався до бою — беріг себе для хазяйства.

За час війни сталася із Свиридом іще одна, дуже прикра пригода.