І будуть люди

З роками потемнішала сталь, вичовгалася колись пофарбована шкіра, та все ж він невтомно роззявляв свою хижу пащеку, поглинаючи гроші в ненаситне нутро, і часом здавалося, що, скільки не годуй його папірцями, срібляками та мідяками, йому все буде мало, він усе роззявлятиме рота, клацатиме дзьобом-защіпкою.

Дід Івасюта застав ще панщину — в молоді свої роки дослужився в пана до ланового. Дбав про панське — не забував і свого: коли вийшла воля, купив у пана п’ятнадцять десятин землі — цілий клин понад тихою річечкою, на який давно вже прицілювався оком. В те ж літо, невважаючи на жінчині плачі, переселився з села: зламав невелику хатину, поставив її на белебні і відразу ж став копати колодязь.

Води довго не було. Шурхотіла суха земля, важко падала глина, пересипався пісок, а воду наче хто випив, вона все не хотіла появлятися, хоч чорна діра колодязя заглибилась аж на десять сажнів. Врешті на п’ятнадцятім сажні, коли дід уже вирішив кинути лопату, швидко потемнішав пісок, поповз пливуном — веселим водограєм ударила кришталева холодна вода.

Старий Івасюта відставив лопату, перехрестився, нахилився, полощучи чорні долоні, набираючи повні пригорщі,— пив, аж хрустів на зубах пісок, і все не міг напитися. Вода стікала по міцному підборідді, холодна, як лід, струмувала за пазуху, на розпарені груди, а він тільки покректував, блаженно відпирхувався, як зморений кінь на водопої.

— Тату, вилазьте, бо заллє! — гукав до нього згори син, але дід виліз тільки тоді, коли вода дійшла йому аж до пояса."

"Видряпався з колодязя, перемазаний, мокрий, широко розставив ноги — вріс у землю, торжествуючим поглядом обвів майбутній свій двір, промовив урочисто:

— Ну, тепер, сину, починаємо жити! Слава богу, самі собі панами стали: ні до нас, ні від нас.

Син дивився на простоволосого батька — міцного, вузлуватого, схожого на потемнілого дуба, що довго збирається стояти на землі — забивати молоді деревця, потайки думав, що не скоро тато випустять з рук оце господарство, передадуть йому, єдиному синові.

Поволі вимальовувалися контури широчезного дворища. Виросли клуня, стайня, кошара, саж і курник, а недалеко від хати, спершись на масивні кам’яні ноги, звелася комора. Не пожалів дід на неї найкращого дерева, і комора стояла, міцна, як фортеця, навісивши на товсті дубові двері пудовий замок, насторожено та підозріло позираючи злими оченятами-віконцями, крізь які ледь просочувалося світло. У її високих засіках, схожих на стільники у вулику, важким золотом переливалося зерно — пшениця й жито, шурхотіло під рукою маслянисте просо, темніла гречка, а обіч стояли пузаті бочки та діжі, натовчені сиром, салом, засипані різними сортами борошна.

Ключа від комори дід не довіряв нікому — навіть дружині.