І будуть люди

У палаючі щоки… в гарячі вуста…"

"Хоч, як то кажуть, і не пили, зате ж і накричалися! Веселий той настрій навіть не вбила революційна п’єса, поставлена драмгуртківцями. Ішлося в ній про далеко не веселі події, про трагедію й горе, що принесла проклята війна в бідну родину щіткарів.

Однак, як скінчилася вистава та дядьки голосно повідкашлювались, зніяковіло дістаючи кисети, сірники та кресала, а жінки і дівчата востаннє витерли почервонілі очі та висякалися у хустинки, а то й фартухи, погляди всіх присутніх знову звернулися до молодих, що сиділи на першому ослоні поруч з батьками та сільським активом.

І все розмовляли про небачене досі весілля.

— От ви мене вбийте, ви мене ріжте, а я без вінця нізащо заміж би не пішла! — розорялася баба Наталка. — З батюшкою таки лучче…

— Пропали парубки: баба Наталка заміж не хоче! — реготалися присутні.

— Еге, смійтесь, смійтесь, а колись таки було лучче! — підтримували бабу Наталку літні жінки. — Колись було весілля, дак весілля, а теперечки чорти батька зна й що! Сидять за столом і чарки не вип’ють…

— Та хіба ж усе щастя в тому, щоб понапиватись, як свині? — заперечували комсомольці.— То від темряви горілку пили. А теперечки — культура!

— Еге ж, культура, — підпрягався Іван Приходько. — Тіки як я женився — тиждень гуляли! Усі гості покотом лежали… А як двинули потім бабів у річці хрестити: у кого — відьма, у кого — ні, ото сміху було!..

— Кому сміху, а кому й сліз… Варку по тому тиждень відкачували. Наковталася нещасна води — на весь вік напилася!

— Що було, то було, — погоджується Приходько. — Тільки ж хто їй, людоньки, винен? Я гукаю: «Затуляй, Варко, рота, як пірнаєш!», — а вона ще поширше його роздирає: кричить, аж виляски йдуть! То, звісно, і наковталася…

— І багато відьом знайшли? — сміючись, хтось із гурту.

— Та ні одна не втопилася — усі, знацця, відьми!

— Сам ти чорт кривоногий! — огризались жінки. — І як із тобою, з отакою нечистою силою, і жінка живе?

Ішли, реготали, перекидалися жартами, а в Твердохлібовій хаті ще довго не гасло вікно. Оте, що від вулиці, і вогник той був молодий та яскравий: горіти ж йому не рік там чи два — довгі роки палати, зігріваючи Володю й Марусю. І по всьому селі світилися вікна: де молодшими, чистими й світлими вогнями, а де і старішими, тьмяними та блідими. А були хати, де й зовсім не світилося: хукнула на ті вікна смерть чи люта розлучниця, і вони навіть в найтепліші літні ночі скляніють чорними крижинами.

Володька своїм червоним весіллям наче розв’язав тугенького вузлика та й натрусив із веселого мішка повне село старостів.