І будуть люди

Були не менш червоні, аніж матерія, що вкривала стіл, за яким вони сиділи. Особливо — Маруся. Та не знала, куди й очі подіти. Володька ж ніяк не міг зрозуміти, звідки набралося стільки людей, та ще й діти на додачу. Сам же писав запрошення на червоне весілля — підраховував, щоб не було товкотнечі, щоб усім місця вистачило, а зійшлося чи не все село.

Тут же, за столом — Ганжа. А позаду вишикувались учні. Молоденька вчителька Людмила Пилипівна, не менш червона та схвильована, аніж молодята, то щось шепоче дітям, то оглядається заклопотано на Ганжу. Домовилися ж, що коли він махне рукою, то діти повинні співати «Інтернаціонал».

Ось Ганжа звівся, одкашлявся, підніс руку, домагаючись тиші.

— Товариші селяни й селянки! Сьогодні ми зійшлися на червоне весілля, що його справляють наші молодята Володимир Твердохліб та Маруся Герасименко. Ось вони сидять перед нами, — повів у їх бік рукою Ганжа.

Ганжа поздоровив червоних молодят, побажав їм щастя, довгих років життя, синів і дочок — на благо всього трудового народу. Присутні стримано плескали в долоні, учнівський хор проспівав «Інтернаціонал».

Потім на сцену подерся Микола — найближчий помічник Твердохліба. Він дуже ніяковів і, доки дійшов до столу, чіпляючись чоботом за чобіт, то й розгубив усі приготовлені слова: стояв перед молодятами і тільки лупав очима.

— Дорога Марусю… — підказав тихо Ганжа вкінець розгубленому хлопцеві.

— Дорога Марусю, — повернувся до Ганжі Микола. — Розглянули твою заяву і прийняли тебе до комсомолу…

— Розглянули і прийняли до комсомолу…

— А тепер, на оцьому червоному весіллі, урочисто вручаємо тобі комсомольський квиток…

— …вручаємо комсомольський квиток… — вторив Микола.

— Ну, чого ж стоїш? — уже сердито шипів Ганжа. — Давай квиток!.. Та не мені, дурню, Марусі давай!..

Одірвавшись од Ганжі, Микола кинувся до Марусини і мало не повалив столу. Потім, змокрілий, довго не міг знайти сходів зі сцени. А Володька, звівшись, взяв із столу червону хустку, став пов’язувати заквітчану Марусину голівку, і Людмила Пилипівна, вже не чекаючи команди, махнула рукою перед застиглою шеренгою хору.

Весело, дзвінко лунали дитячі голоси, весело, щиро усміхалися люди, що стежили, як невміло пов’язує Володя хустку на голові своєї молодої дружиноньки. І вже десь із задніх рядів хтось відчайдушно хоробрий, сховавшись за чужу спину, щосили закричав:

— Гі-і-ірко-о!

— Гірко!.. Гірко!.. — підхопили той крик присутні, аж у лампах перелякано захилиталися, заблимали вогняні язички.

— Володько, цілуй Марусю!

— Цілуй, бо ми поцілуємо!

— Гі-і-ірко-о-о!..

І Володьці таки довелося цілувати привселюдно Марусю.