І будуть люди

— Оце, як бачите, привів я до вас покупця, — почав Ганжа, коли вони привіталися та посідали.

— Та в нас нічого мов і продавати, — з лукавою посмішкою відповів Марусин батько. — Хіба що теличку або вівцю… Як ти, стара?

— Дак то ж Марусина теличка! — заперечила мати: сміх так і бризкав з її метких чорних, як у дочки, очей. — Ти ж її Марусі, коли корова отелилася, пообіцяв!

— І… ти горе, я ж і забув! — забідкався батько. — Що ж мені, дорогії купці, із вами робити? Не хочеться ж відпускати із порожніми руками. От хіба що разом із теличкою купите й Марусю…"

"— Чого ж, ми не проти, — усміхнувся Ганжа. — Ми і дівчину десь біля телички пристроїмо… Чи не так, Володю?

Володя не відповідає: він не вдоволений. Просив же дядька Василя не підпрягатися до забобонних Марусиних батьків, як людину просив…

— То, може, й товар нам покажете? — не діждавшись відповіді, продовжує Ганжа.

— А чого ж, можна і показати… Стара, а сходи до кошари та виведи теличку!

— А може, почнемо із Марусі? — зжалівся нарешті над Володькою Ганжа.

— Та можна й Марусю… Веди тоді дочку, стара, та дивись, щоб не забігла!

Зайшла до хати Маруся: вся у святковому, стрічки в косах переливаються всіма барвами молодості, ледь стримуване щастячко тріпоче вигнутими крильцями вій. На простертих руках — велика таріль, покрита рушником, а поверху — хлібина, сіль, чарка з горілкою.

— Ось, дочко, прийшли за тобою купці,— споважнівши, мовив до неї батько, а мати вже звично тулила фартух до очей. — То що, дочко, накажеш робити?

Маруся недовго вагалася: підійшла до Ганжі, подала йому таріль і, коли він узяв хлібину і перехилив чарку, спритно, так, немов іще змалку училася, перекинула через його плече широкий вишиваний рушник. І Володя, глянувши в її чорні, переповнені щастям очі, враз відтанув — забув про всі оті забобони.

Тільки як повертались із хутора та з-за розлогого пагорба засвітило цікавими вікнами село, неспокійно засовався, попросив:

— Дядьку Василю, зніміть рушник!

— Для чого, Володю? — ганяв під вусами лукаву посмішку Ганжа. — Сват я чи не сват?

— Зніміть, дядьку Василю! Бо із дрожок ізскочу!

І вже, шалапутний, заносить ногу — от-от стрибне на дорогу!

— Ну, ладно, зніму, — здався Ганжа. — Якщо вже ти так, Володю, хочеш… Поможи тільки розв’язати, бо Марусина замотузувала так, що й зубами не розгризеш. Видать, таки любить тебе, Володю!

Червоне весілля справляли в сільбуді: набилося людей так, що і миші не було де пролізти. Лавки аж тріщали, задні напирали на передніх, попід стінами, витираючи крейду, стовбичили парубки та дівчата, а попід сценою густою пташиною зграєю всіяли підлогу Миколки й Ганнусі. В татових картузах і шапках, що безперервно наповзали на очі, в маминих хустках, пов’язаних попід пахвами.

Молодята сиділи на сцені.