І будуть люди

Пригрозив навіть раз, що спровадить у холодну, так хіба ж отаку кобиляку чимось налякаєш! Стала навпроти Володьки, взялася руками у боки, випнула тугі груди, аж затріщала тонка празникова сорочка.

— У холодну?.. Та хіба ти, Володю, до моєї хати доріжки не знайдеш, якщо тобі уже так горить ізі мною поспати?

— Га-га-га-га!.. — зайшлись парубки.

А на Володьку наче хто хлюпнув окропом: аж сльози виступили на очах від ненависті до безсоромної молодиці! Обернувся, пішов у сільбуд і більше те було схоже на втечу, аніж на почесний відступ. А Марті ще й мало цього, Марта гукала услід:

— А не знаєш, то розпитай у Ганжі: він, відай, і з зав’язаними очима до мене утрапить!..

Того ж вечора, діждавшись, поки всі розійдуться, Володька сердито бовкнув:

— Наробили ви, дядьку Василю!

— Що там таке?

— А те, що Марта Лисючка проходу нам теперечки не дає! Скоро отут із-за неї місця не буде!

— Що вона робить? — по паузі запитав Ганжа; цегляні плями лягали повільно на засмаглі, як у цигана, щоки.

— А ви наче й не знаєте! — рубав святу правду Володька. — Баламутить усіх парубків, поводить себе так соромітно, що й дивитися гидко! Через неї до сільбуду вже й підступитись не можна…

— То вже, Володю, більше твій клопіт, той сільбуд… — почав був Ганжа, але Володя випалив прямо в очі:

— А сьогодні знаєте, що вона про вас кричала? При всьому селі… при всіх людях… Що ви і з зав’язаними очима до неї втрапите. Наївсь я із-за вас сорому, дядьку Василю!

— Ну, ти от що! Ти говори, та не заговорюйся! — скипів зовсім Ганжа.

Звівся, підійшов до вікна. Чомусь захотілося вдарити щосили по рамі, висадити її геть, може, тоді не стискала б горло гаряча задуха. Боячись, що не витримає, справді ударить, відступив, походив, порипуючи сердито дошками підлоги, глянув на Володьку, що стояв, ображено суплячись.

— Ну, от що: пробач. В мене, хлопче, теж отут не із каменю…

— Я що… Мені що… — забубонів Володя, все ще не дивлячись на дядька Василя: йому вже і жалко Ганжу, але й не охолола образа на нього.

— Йди, Володю, а я щось придумаю, — просить Ганжа. — Та не носи важкого серця на мене, бо мені й без цього не з медом…

«А таки не з медом! — згоджується про себе Володя, виходячи із сільради. — Ще нічого, аби вони хоть нежонаті були. А то передадуть Ользі Іванівні, що про її чоловіка ота Лисючка патякає,— дістанеться їм на горіхи!»

За жодні скарби світу не помінявся б зараз місцем із дядьком Василем. І як добре, що у нього Марійка! Ласкава, покірлива дівчина, яка вже, мабуть, чекає на нього під клунею, куди він знайде доріжку найглухішої ночі. Місяць із неба зривайте, гасіть всі зірки, зав’язуйте очі, а він таки утрапить до неї!

Ганжа ж усе ходить та й ходить — чавить риплячі дошки. Думає про Марту, про оті її вибрики, що лихоманять село та й йому не приносять спокою.