І будуть люди

 — Це ми вже з Ониськом он їм сказали, що такої, як ви, Таню, навчительки, пошукати та пошукати…

Тані починає раптом здаватися, що вона дуже туго пов’язала хустку під підборіддям. Вона розв’язує вузол, розгублено дивиться на товаришку Ольгу:"

"— Учителювати?.. Мене?.. Але ж я про це…

А з далеких, дуже далеких, уже пилком присипаних років сплинули приглушені, але знайомі голоси:

— А чия то пішла?

— Та то ж молодша дочка Світличного! Ви хіба не впізнали?

— Та де ж таку красуню впізнати!

— Е, не кажіть! Що красива, а що й розумна: закінчила єпархіальне училище в Полтаві і оце приїхала до нас учителювати.

— Учителювати! Те-те-те… Отака молода і вже вчителька…

Спомин той порушує товаришка Ольга:

— А що тут довго думати, Таню. Майте на увазі, що навряд чи буде у вас ще така нагода. Згоджуйтесь…

— Еге ж, згоджуйтесь, Таню, згоджуйтесь… Ониську, та скажи ж, щоб вони згоджувались!

Переборовши спокусу, Таня просить дати їй якийсь час подумати. Поїде поки що до мами, подалі від Оксена, порадиться, а тоді, може, і згодиться.

— Що ж, вам видніше, — трохи ображено мовила товаришка Ольга.

— Ви не думайте, що я… Мені дуже хочеться вчителювати! Але я мушу трохи побути вдома… Трохи відійти…

— Ну, гаразд, — полагіднішала товаришка Ольга. — Їдьте, відпочиньте, ми почекаємо…

Виїхавши за хутір, Таня оглянулася: звідси, згори, садиба Івасют вся як на долоні. І немає там ані клаптика, де б не ступила Танина нога. Сухими очима дивилася вона на хутір, що все віддалявся та віддалявся, ніби спливав з її життя. А попереду, просякнуте осіннім сумом, пройняте збляклими тонами, розпливалося в невиразній далі її невідоме майбутнє…

Частина третя

І

Тривога й сум’яття оселилися в сім’ї Івасют.

Степовими гадюками сповзалися на хутір чутки, сичали Оксенові в душу:

— Чули: зліквідовують непу?..

— Газети читали? Знов продкомісарити будуть! Тільки теперечки не лише хліб, а й господарів вигрібатимуть із дворів.

— Оксене, а ке-но сюди! Вам ще не переказували, що вчора в сільраді Ганжа говорив? Казав, що недовго вже вам сидіти на хуторі. Нахвалявся прийти із сокирою та й викорчувати вас із корінням…

І не було такого плоту, аби від чуток отих відгородитися, не було таких дверей, аби від них зачинитися. Зачинитися, забитися в найглухіший закуток, затулити вуха і заплющити очі: цур вам, пек вам, одчепіться, дайте дихнути спокійно!

Не було.

І не мав Оксен і хвилини спокою. Кляк на колінах перед божницею, та навіть у Всевишнього чомусь було розгублене обличчя, навіть він не знав, що відповісти на палкі Оксенові молитви.