І будуть люди

І хоч злостився на Марту, не міг не відчувати і власної провини. Бо навряд чи поводила б вона себе отак, коли б не оті його походеньки.

Тут, брате, кайся не кайся, шкодуй не шкодуй, а все одно не поробиш нічого! Бо вмів із гірки спускатися, вмій тепер і саночки на ту гору тягати. І Ганжа, насунувши на лоба картуза, іде до сільбуду — на розмову із Мартою.

Але Марти вже там нема.

Віддуденів бубон, відцигикала скрипка, осіла пилюка на витоптаному майданчикові, і баба Наталка, яка сторожує і в школі, і в сільбуді, зачиня вже двері та навішує великий, в півпуда, замчище.

— Ви, бабо, хоча б лушпиння попідмітали, — зауважує Ганжа, розгрібаючи носком налузану шкаралущу. — Бо скоро вже й сільбуду з-за оцієї гори не видно буде.

— А я його лускала? — огризнулася баба Наталка. Гримотіла замком, що все не хотів замикатися, проклинала: — Та виси, щоб ти у пеклі повиснув!..

— Лускали не лускали, а підмітати треба, — вів своє Ганжа. — Гроші ж, не бійсь, справно берете…

Тут уже баба зовсім не витримує: кида на землю замок, повертає до Ганжі посічене сердитою сокиркою обличчя:

— Беру, та не за те, щоб за твоєю біснуватою Мартою сміття підмітати! Сам за нею мети!

— Вас, бабо, у труні понесуть, і то язик теліпатиметься…

— А дзуськи тобі до мого язика! Не діждешся, сучий сину, мене хоронити: я за твоєю труною гопки поскачу!

— Та хто вас хоронить! — відбивався Ганжа, не радий, що й зв’язався з старою."

"«І надала ж мене лиха година згадати про сміття, бодай воно погоріло! Не хватало мені ще цієї сварки: їй же їсти не дай — дай тільки з кимось полаятись!» Недаремно ж у селі кажуть, що такої клятущої баби ще й земля не родила. Недаремно хтось, скуштувавши бабиних прокльонів, заповів боятися бога, чорта і баби Наталки. А інший підправив: боятися треба спершу баби Наталки, а тоді уже бога і чорта. «Ні, таки не везе мені сьогодні, та й квит, — з похмурою приреченістю думає Ганжа. — Мало із Мартою клопоту, так на тобі на додачу ще й цю відьму! Іч, лящить! Завелася, либонь, до самого ранку…»

Хоч і відійшов Ганжа за добрі гони, а в’їдливий бабин голос і сюди долітає розлюченим виляском.

«А може, не йти сьогодні до Марти? Якось іншим разом… Десь при нагоді, зустрівшись, сказати, усовістити, умовити… Може, й сама одумається, переказиться та й затихне. І не буде кожен сопляк виймать нею очі, вичитувати, наче малому… Тільки ні, не одумається! Тож краще відбути одразу…»

Мартину хату видно іздалеку: світить весело вікнами, запрошує гостинно до двору. Ще й ворота навстіж: не зачиняються, мабуть, ні вдень ні вночі. Та й нащо їх тепер зачиняти? Кого стерегтися, від кого ховатися? Вільний птах тепер Марта: кого захоче, того й приголубить, кого уподобає, з тим і ночує.