І будуть люди

І так роботи на всіх, хоч завались… От ти, приміром, минулого літа скільки пшенички із десятини узяв?

— Дев’яносто пудів…

— Дев’яносто? А я — по сто п’ятдесят! Та й то щитаю, що мало… Ти знаєш, по скільки в Германії беруть? Двісті п’ятдесят, а то й триста пудиків!

— Триста пудів!

— І земля ж там — не зрівняти із нашою, — продовжував дядько Микола. — Дай справжньому господареві наш чорнозем, він у зерні по горло ходитиме…

— То що там, пшениця урожайна така?

— Не пшениця — землеробська культура висока. Культура! — підняв догори намозоленого пальця дядько Микола. — Німець не стане тримати отакої корівчини, як, скажім, у тебе чи в мене. Що тільки корм переводить. Йому як корова — то щоб вим’ям до землі діставала, як свиня — то щоб сало на долоню, а то, щитай, і на дві. А на поле його вийди — бур’янини не знайдеш! Як крізь сито просіяне… Земля, вона, хлопче, любить, щоб коло неї по-людськи ходили. А як тільки матнею порожньою над нею трусити, то так вона тобі й родитиме… Hi-і, земельку треба, як рідну матір, доглядати…

— Добре вам отак говорити, із вашими кіньми… — почав був Володя, але Приходько з несподіваною запальністю перебив:

— А що я їх — украв? Чи, може, пограбував кого та на ті гроші розжився?

— Та не грабували… Хто ж каже, що грабували…

— А хто заважає тобі отакі коні нажити?

— Совість моя заважає! — вигукнув Володя. — Не можу я своє пузо білим хлібом набехкувати, коли в сусіда діти одне в одного шмат черствяка із рук видирають!

— Ну, всіх не нагодуєш. На всіх не настачишся.

— А ми за те, щоб всіх нагодувати. На те й комунію, як ви кажете, строїти будемо, щоб усіх людей в один гурт об’єднати, настачити на всіх…

— Ну, в комунію вашу я довіку не піду! На налигачі тягтимете — налигач обірву!

— А ми вас іще й не візьмемо! — пообіцяв Володька. — Самі колись до нас прийдете проситися, тільки й тоді ми ще подумаємо.

— А то ще подивимось!

— От і подивимось!

Далі їхали мовчки: сердились один на одного. Володя вже подумував, чи не злізти з воза («Хай собі їде, обійдуся і без його ласки!»), та дядько Микола зупинив коней, ткнув пужалном прямо перед собою:

— Он уже і Хоролівку видно. Тебе куди підвезти?

— Спасибі вам, я тут зійду.

І, не чекаючи відповіді, стриб на дорогу!

«От затяте яке!» — покрутив головою дядько Микола. Однак не сказав того вголос, а тільки промовив:

— Ну, якщо наше невлад… Но! — та й покотив донизу, де понад Хоролом мальовничим килимом виткалося містечко.

Дійшовши до першої хати, Володька сів прямо на траву, дістав з торби черевики, обдув їх з усіх боків, узувся. Харчі розтикав по кишенях і, завдавши мішок на плече, потяг до центру.

Зупинився аж біля аптеки.