І будуть люди

Простоволоса, невзута, в самій сорочині та в темній, наспіх накинутій спідничці, вона бігла так легко, що Володьці почало вже здаватися, що Маруся не торкається ногами землі, Набігла, довірливо припала теплим, зі сну розімлілим тілом, ткнулась обличчям у Володьчині груди, щасливо засміялася.

— Ти чого не прийшла?

Маруся одірвала од його грудей обличчя:

— Володю!..

— Ну що?

— Ти мене любиш?

Той розсердився:

— Краще скажи, чого не прийшла.

— Тато не пустили, — відповіла Марусина і, обійнявши його за шию, вся так і полинула до нього. — Ти куди це зібрався? — поцікавилася згодом.

— В Хоролівку… по ліки… Мати захворіли…

— Бідні вони, бідні! Як би я хотіла оце бути коло них!.. Володю, а в тебе мати хороші?

— Дуже! А в тебе?

— Мої теж хороші… А тато строгі…

— Ну, мені треба йти.

— Ти ж, назад коли повертатимешся, заглянеш?

— Побачу.

— То я тебе виглядатиму… Зажди трохи, Володю.

Побігла до хати — така ж легка, така невагома, а за кілька хвилин знову була коло нього. Простягала щось зав’язане в біленьку хустинку, тикала в руки:

— Візьми! Це пиріжки із квасолею…

— Ну, то спасибі… бувай… — зворушено бубонить Володя.

Провівши його поглядом, Марійка повагом вернулася до хати.

— За чим це ти, дочко, виходила? — спитала мати, що вже розчісувала косу.

— За бичком… Здалося, що одв’язався та й блукає по двору.

— Чи не отой це бичок, що стукав у шибку та мукав: «Марусю»? — запитав спросоння батько. — Дивись, дівко!

— Таке й скажете, тату! — Маруся вдала, що образилась. Та мати, позіхнувши, сказала:

— Годі вам: ще заведіться сваритись, на божий день гледючи!.. Лягай іще, дочко, та спи. Бо поки у матері, поки й твого раювання. А вийдеш заміж, свекруха доспати не дасть…

«У мене будуть хороші свекруха!» — замало не теленькнула Маруся, але вчасно прикусила язика. Лягла, причаїлась, як миша, і довго скліпувала повіками: думала про Володю.

А Володя в цей час чухрав собі прямо на схід, на вузесеньку, при самому обрію, смужечку, що блідла та блідла, ширшала й ширшала, виростаючи прямо на очах. Вже коли добре розвиднилось і невидимий ковалик роздмухав на сході гарячий вогонь, щоб розжарити остигле за ніч сонце, наздогнав Володю Приходько. Не дядько Іван, а дядько Микола. Обігнав парокінною підводою, оглянувся, натягнув віжки, спиняючи коней:

— Тпру!

Зачекав, доки Володя порівнявся із возом.

— Доброго ранку! Далеко?

— В Хоролівку, — неохоче обізвався Володя.

— Сідай, підвезу.

Володя завагався: сідати чи не сідати до куркулика? Дядько ж Микола нетерпляче посмикував віжками:

— Сідай, сідай — в ногах правди немає! Чи, може, так запанів, що з нами, репаними, уже й знатися не хочеш?

Володька мовчки поклав мішок на воза, скочив і собі, примостився за Приходьком, спустивши донизу босі ноги.