І будуть люди

Насуває на лоба шапку («Добре, хоть шапку дістав. А то ходив би у картузику — тільки вухами ворушив би!»), не дивлячись на діда, каже:

— Я пішов.

Ганжа ішов тихою, наче вимерзлою, вулицею села.

Тини, хати, комори й повітки — все тонуло в глибоких снігах. Сніг був скрізь, навіть звисав на деревах, на оголених почорнілих гілках пухнастими білими гніздами. І здавалося, що в усіх отих гніздах сидять якісь чудернацькі, теж білі, птахи, сидять насторожено, німо і дивляться на Ганжу холодними, жорстокими очима. Спіткнешся, впадеш, будеш замерзати, будеш конати — вони і не стрепенуться, й не зблимнуть. Аж тоді, як похолонеш, безшумно злетять, змахнувши прозорими крилами, обсядуть все тіло, і воно зіллється із снігом, так що уже й не розгледіти його, не відшукати, а вони, оті птахи, будуть довбати крижаними дзьобами, викльовуючи рештки життя.

«Да, справді „жмьоть“!» — ворушачи плечима, щоб хоч трохи зігрітися, думає Ганжа. Мимоволі прискорює ходу, а в нього над головою холоне небо. Пропечене лютою стужею, покрите зоряною памороззю, воно тихенько полускує, потріскує, і тоді на свіжих зламах ясними крижинами спалахують нові зірки.

«Да, мороз так мороз! — знову подумав Ганжа, б’ючи себе по плечах руками. — Давно такого не було. Хоч би сади не повимерзали. Воно хоч і снігу до біса, а попалить отак ніч-другу, то й покалічить дерева… А з хлібом таки будем, бо нікуди діватись оцим снігам, всі в землю підуть. Так що даремно панікували…»

Не без задоволення пригадав, як допоміг людям зібрати озиме зерно та обміняти в сусідній губернії на яровину. Прийде весна, розтануть сніги, запарує сонцем пригріта земля — жоден шмат зораного, підготовленого ще з осені поля не залишиться незасіяним. Будуть із хлібом дядьки — буде хліб і в держави!

Лише кілька хазяїнів наважилися посіяти озимину. Серед них був і Протасій.

Вибрався восени на свій лан та й заходився сіяти.

— Протасе, що ж бо ти робиш? З весни не орав, парів не держав, стерні не лущив, земля на камінь пересохла, а тепер її ралом дряпаєш та зерно сієш на вітер!

— Не ваше діло! — наставляв на порадників з-під кургузої шинелі кам’яне своє гузно Протасій. — Ідіть собі та не мішайте, я вже якось без вас обійдуся. Як бог по ниві походить, то й на камені вродить.

— От же людина! — плювались сердито дядьки. — Ото вже таке шалапутне вродилося: создав бог та й носа висякав!..

«Да, таки мороз», — силоміць жене Ганжа од себе невеселі думки про Марту. Бо нехороше, зовсім нехороше виходить із Мартою!

Скільки разів про себе вирішував: треба кінчати. Сказати їй прямо, що так і не зміг полюбити — не розтанув, отой холодок довкола серця, як він його не намагався відігріти.