І будуть люди

Намацує засув, рве його набік з таким поспіхом, наче Василеві по той бік дверей загрожує нагла смерть.

— Та заходь же, заходь. — І ще в сінях обвилась довкола нього — приросла, прикипіла.

— Сказилась, чи що? — одбивався Ганжа. — Дай хоч дихнути!

— Де ти так довго був? — наче й не чуючи, шепотіла вона, цілуючи його в шию, у підборіддя, в жорсткі, насталені морозом вуса. — Де?..

— Там, де й завжди… Ти хоч у хату пустиш, чи отак і проколядуємо в сінях до ранку?

Аж тепер трохи отямилась. Взяла його за руку, повела, як маленького, за собою.

«І що за скажена молодиця! — дивувався Ганжа, йдучи вслід за Мартою. — Вже три роки знайомі, а все не охолоне!»

В хаті було чисто, затишно, тепло. На столі вже лежала хлібина і ніж, коло неї стояли дві миски, а поміж ними тулились одна до одної дві дерев’яні пофарбовані ложки: купила їх Марта три роки тому на ярмарку в Хоролівці, вже після того, як зійшлася із Василем. Тут же, на лаві, на чільному місці, де мав завжди сидіти господар, лежав чистий, вишитий веселими червоними півнями рушник: витирати руки та губи.

— Добрий вечір у хаті,— неголосно привітався Ганжа, знімаючи покриту інеєм шапку. — Діти вже сплять?

— Сплять. Вони в мене, Васильку, слухняні: як вечір, так і на піч.

— Та знаю, що слухняні…

Не поспішаючи, наче вагаючись, Ганжа знімав шкуратянку, а очима — все вбік од постелі: заслала її Марта свіжісіньким простирадлом, поклала дві пухові подушки, ще й ковдру загорнула, щоб, мабуть, потім не гаяти часу. І так потягло вилежаного на поруділих газетних підшивках, на рипучих сільрадівських столах Василя в оту чисту постіль, що хоч зразу лягай, не чекаючи на вечерю!

Поклав шкуратянку на лаву, непоспіхом сів до столу.

Марта раз-раз — рушник йому на коліна, раз-раз — метнулася до печі: стукнула-грюкнула — і вже парує у мисці борщ, лоскоче ніздрі неймовірно смачним духом.

— Трохи вип’єш із морозу, Васильку?

Стояла перед ним, тримаючи в одній руці пляшку, а в другій — чарки.

— Не треба, — не хоче сьогодні втрачати голову Ганжа. Та й з якої радості? — Так недовго, Марто, й розпитися.

— Що ж, не треба, то й не треба, — покірно погоджується молодиця. Відносить пляшку до мисника, сідає поруч із Василем так, щоб весь час торкатися його плечем.

— Ріж, Васильку, хліб, я тобі ще підсиплю.

Василь бере хлібину, не поспішаючи, так, щоб не проронити додолу жодної крихти, так, як учили батько-мати, відкраює два шматки, а Марта, мов заворожена; не спускає очей з його рук:

— Як ти, Васильку, гарно хліб ріжеш!..