І будуть люди

Списувався з відомими садоводами, діставав щепи, збирав нові, небачені досі сорти яблук, груш, слив.

— Що ж, — сказав старий, вислухавши Гінзбурга. — Коли так, то я не проти. Воно звісно: без коваля їм хоть пропадай.

— Тим більше, що не назавжди піде туди Петро, — додав Гінзбург. — Полагодить людям реманент та й повернеться…

— То я за тобою завтра й заїду, — нагадав Гінзбург, сідаючи в сани. — Встигнеш зібратися?

— А що мені, бурлаці, збиратися! — засміявся Петро. — Струмент у руки, торбу на плечі — та й готовий.

— Ну, бувай здоровий! Завтра по обіді заїду.

— Заїжджай.

Гінзбург ляснув віжками, кінь легко і весело виніс гринджолята за село, на рівну степову дорогу. Дзвінко рвав копитами збитий, втоптаний, спресований зимовими морозами сніг, а довкола застигли, розіслалися безмежними заметами поля. Морозне повітря обдувала Гінзбургові щоки, холодило очі так, що аж сльози виступали, щипало за носа, та він не скулився, не ховався Обличчям в овечий комір кожуха, а, випроставшись назустріч тугому пружному вітрові, дихав на повні груди, І його застояна, отруєна затхлим кабінетним повітрям Кров все швидше і швидше струмувала по жилах.

Щасливо і радісно дивився Гінзбург на немов викутий із застиглого полум’я захід, що з останніх сил утримував на своїй вузькій та довгій долоні сонце, яке великою ртутною кулею намагалося скотитись донизу; на глибокі сніги, що з кожною миттю набували все густіших та густіших рожевих тонів, а в яругах та вибалках уже синіли од холоду, і задоволено думав, що, незважаючи на посушливу осінь, вологи вистачить і люди будуть із хлібом. Бо за роки дитинства, а потім і юності навчився Григорій поважати нелегку працю хліборобів — оцих всіх дядьків, які одвічно несуть на своїх плечах весь рід людський, годуючи його, напуваючи та зодягаючи, і яким, по злій іронії долі, зроду-віку не вистачало місця за велелюдським столом: тулилися несміливо десь аж у кінці та й дякували богові, що хоч звідти не проганяють.

«Якби весна не підвела! Щоб не скресли відразу сніги, щоб встигла зволожитись земля — то й будемо з хлібом, — Гінзбург потер щосили носа, на ходу скочив із саней, побіг поруч, зігріваючись. — Ну й мороз, біс його побери! Такої зими давно не бувало!..»"

"— Да, надворі мороз! — ствердив Ганжа припущення діда Хлипавки, що нинішня зима не на жарт розгулялася: «жмьоть і плакать не дайоть!»

— Ти б, Василю, хоть кожуха дістав, — жалісливо моргає дід на благеньку шкуратянку, підбиту лихими вітрами. — А то стрибаєш, як той горобець, аж неприлично на тебе дивитись!

— Нічого, якось перестрибаємо, вже до весни недалечко.

— Недалечко то недалечко, тіки отак недовго і душу одморозити. Он у мого кума як було…

Та Ганжі зараз немає ні часу, ні охоти слухати, що сталося із дідовим кумом.