І будуть люди

Ну, чого стоїш?

— А не стрельнете?

— Шкрьобай, шкрьобай: Світличний ще нікому в спину не стріляв!.. Ну, кому кажу!..

Хлопець зітхнув, несміливо рушив, щораз оглядаючись, та, відійшовши добрі гони, щодуху побіг, пригинаючи голову, кидаючись із боку в бік, щоб, мабуть, не вцілили.

— Ату його! Ату! — закричали, заулюлюкали, засміялися бійці вслід худенькій згорбленій постаті, що переляканим зайчиськом мчала по стерні, і важко вже було впізнати в оцих розквітчаних усмішками людях ще недавно нещадних бійців, що рубали з плеча, топтали люто в землю своїх ворогів.

Федір теж засміявся, проводжаючи поглядом хлоп’ячу кумедну постать, та враз спохмурнів, бо знову подумав про Гайдука, що невідомо як зумів вислизнути з його рук. Півжиття не пошкодував би Світличний, аби тільки довідатись, де зараз Гайдук!

А Гайдук та його молодший син Микола лежали в невеликій улоговині аж по той бік Марусиної могили, студячи запалені груди об прохолодну весняну землю.

— Не чути? — час від часу питав батько, що на старість став трохи недочувати.

Син притулився вухом до землі, наслуховував, тамуючи дух:

— Не чути.

— Слава богу! — вдячно хрестився Гайдук, ще й досі не вірячи, що їм пощастило врятуватися.

А були ж, можна сказати, в самої смерті в зубах!

Бачив Гайдук, як загинув його старший син — Петро. Налетів на нього вершник, що наче з самісінького пекла вискочив: весь у чорному і кінь під ним чорний, тільки картуз горить червоним жаром. Стріляв у нього Петро, та, мабуть, тремтіла в сина рука, бо — мимо. А вершник здибив коня, махнув, немов граючись, шаблюкою — і розпанахав Петра зверху донизу, немов не жива людина була перед ним, а глиняний стовпчик!

Світ поплив перед очима Гайдука! Скреготнувши зубами, прицілився в синового вбивцю, двічі клацнув курком і двічі — осічка. І завив-заридав глухо Гайдук, гризучи кору на дереві, а молодший син, тремтячи, як у пропасниці, смикав його за рукав:

— Тату, пішли!.. Тату, побігли!..

Перебігаючи від дуба до дуба, хоронячись за товстими стовбурами, проскочили мимо вершників, вибігли з гаю та вибалком, вибалком, аж до Марусиної могили. Бігли, доки й запекло в грудях, і вже за могилою зупинив Миколу, що хортом гнав попереду:

— Стій… не можу…

Та й упав на землю…

— Тату, що ми будемо робити?

Гайдук гризе соломину міцними жовтими зубами, супиться, стримуючи сльози, що накипають, підступають йому до очей: «Ех, Петре!.. Не вберіг тебе бог!..»

— Чуєте, тату?

— Що таке? — немов зі сну, питає хрипло Гайдук.

— Робити що далі будемо?

— Робити?..

Старий куснув соломину раз, куснув удруге, пожував, виплюнув:

— Будемо, сину, за гряницю тікати…

— За гряницю? — перепитує вражено син.