І будуть люди

 — лютує Світличний, напираючи жеребцем на полонених, а вони юрмляться наляканою овечою отарою, намагаються заховатись один за одного від розгніваного вершника. — Випустили старого вовка!.. Прогавили, прозівали, с….ни недоношені…

Злість обпікає Федька, а ще більше гризе досада на те, що в скількох боях не бував, в які тільки січі не кидався, — завжди лишався цілісінький, а тут — на тобі: поранило! І то б нехай рана ота була від якогось добрячого бандита — ну, хоч би від отого, що вовком поглядає з-під розколошканих брів, у бороді ховає люттю налиті вуста, — а то ж поранив пелюшник, сопляк, у якого ще й моня на губах не обсохла! Бач, стоїть, кліпає білими віями, ось-ось заплаче: «Дядечку, простіть, більше не буду!»

— Що ж ти, сучий сину, галіфе мені подірявив? — наїжджає на нього Світличний. — От накажу здерти із тебе шматок шкіри на латку, будеш знати, почім ківш лиха!

— Товаришу командире, та ти ж поранений! — вигукує один із бійців, помітивши закривавлену холошу.

— Сам знаю, — вже спокійніше відповідає Світличний і, морщачись від болю, обережно злазить з коня. — Ану, хлопці, в кого є бинт?

І поки бійці, поклавши командира на розстелені шинелі, перев’язують рану — вище коліна, слава богу, що в м’якоть, а по кістці, мабуть, тільки черкнуло — не пробило міцнющої кістки! — поки бійці ворожать над Федьковою ногою, він підкликає до себе свого «кума», що зовсім уже обмирає від страху, веде з ним непоквапну розмову:

— Як тебе звати?

— Федько…

— Тезко?.. Що ж ти, тезко, не навчився досі стріляти як слід? У голову… в голову треба стріляти!

Федько, опустивши біляву голову, винувато мовчить.

— Всипати б тобі нагаїв, щоб на майбутнє цілився краще, так у тебе й без того он жижки танцюють… Ех, ти, бандит!.. Який же ти в бісової мами бандит, коли стріляти не вмієш?

Тезко ще нижче хилить голову.

— Скільки тобі років? — питає по паузі Світличний: якраз підняли йому ногу, щоб краще перев’язати, і він зціпив зуби та витер змокрілого лоба.

— Вісімнадцять, — пошепки відповідає Федько.

— Бач, зовсім сосунок! — каже Світличний, забувши, що сам він у вісімнадцять літ гасав із шаблюкою на коні.— Ну, й що мені тепер з тобою робити? Поведуть тебе, брате, у трибунал, а звідти доріжка коротка: до стінки і точка!.. Батько-мати є?"

"— Мати… Батька вбили на хронті.

— В білих, небійсь, воював?

Ні, ще в царській…

— Так що ж мені з тобою робити? — знову питає Світличний — не так хлопця, як самого себе: жалко йому стало оцього тезка. — Знаєш що?.. — веселішає він, і парубчак уперше зводить голову, з надією дивиться на командира. — Отой хрест бачиш?.. Та не туди, дурню, дивишся, правіше дивися!.. Бачиш тепер?

— Бачу.

— Так бери ноги на плечі й мотай туди, поки цілий!..