І будуть люди

 — Живі, Федю, живі й помирати ще не збираємося, — і, підозріло посвітивши на парубійка очима: — А ти як звідти вирвався?

— А мене пустили! — видихнув радісно Федько і осліпив Гайдука такою ясною білозубою усмішкою, що той аж примружився. — Паняй, кажуть, та не попадайся…

— Чим же ти їм так догодив? — уїдливо допитувався старий.

— І сам того, дядьку, не знаю, — збуджено засміявся Федько. — Я в нього, дядьку, стріляв, та не вбив!

— У кого?

— Та в командира ж… тільки ногу йому продірявив… А він ще й лаяв, що стріляти не навчився. «Який ти, — кае, — бандит, коли ти стріляти не вмієш! — оповідав Федько, і великий рот його все складався в усмішку. — Бери, — кае, — ноги на плечі й мотай, поки цілий…» Я й побіг…

Федько витер рота долонею, дивлячись на Гайдука світлими, обрамленими білими віями очима. «Коли б ви знали, який я радий!.. Як нестямно радий, що зацілів! — казали ті очі. — Що мене оті страшні люди, які вимахували шаблюками, не порубали, не розстріляли, а пустили додому!..»

— Те-те-те: пустили?.. Повезло ж тобі, синку!.. Видно, матуся твоя якраз молилася богові, от її гаряча молитва до бога й дійшла! Тепер гуляй — будь здоров! — Гайдук похитав головою, дивуючись безконечній милості божій, з награною веселістю сказав: — От нас і троє. А бог трійцю любить. Проберемося ми, хлоп’ята мої, тихенько та любенько до гряниці…

— До якої гряниці? — витріщився Федько.

— До отієї,— показав на захід рукою Гайдук. — У Польщу. Там переждемо-пересидимо, поки отут переколотиться… Бо недовго комуністам панувати… Чує моє серце — недовго… Отоді ми й повернемось… і спитаємо любенько в декого, як він у нашого брата-хазяїна добро забирав… Так-то, синку…

— Я за гряницю не піду! — сказав раптом Федько. Обличчя його вже було не веселе, а похмуре і вперте.

— Як то не підеш? — здивувався Гайдук. — А куди ж ти підеш?

— Додому… До матері…

— Так ти додому й дійдеш! Та тебе ж іще по дорозі гапеушники упіймають — відразу до стінки приставлять! У банді був? Був. Комисарів вішав? Вішав. Так получай же свої дев’ять грамів!..

— Я не вішав! — заперечив, мало не плачучи, Федько. — То ви, дядьку, вішали!

— А вони, ти думаєш, розбиратимуться? Ловитимуть мене та питатимуть, чи справді Федько не вішав отих комисарів? — глузливо спитав Гайдук.

— Мене сам командир пустив! — вигукнув Федько, з ненавистю дивлячись на старого, що розбивав йому надію на щасливе повернення додому. — Він сам мені сказав: «Паняй, тезко, додому!»

— А ти не кричи… Не кричи… Криком, синку, мене не злякаєш… А я тобі правду кажу: підеш додому — не довго проживеш на білому світі.

— Все одно я з вами нікуди не піду! — уперся Федько. — Не потрібна мені ваша гряниця!

Гайдук знову заходжується умовляти хлопця.