І будуть люди

Тільки тепер по-справжньому відчули вони оту небезпеку, що погрозливим холодком навівала з глибокого яру, і кожен нишком молив: коли б уже пошвидше світало! — бо немає нічого гіршого, ніж отак стояти і ждати: невідомо чого, невідомо звідкіль!

Це зрозумів, мабуть, і Світличний, бо покликав до себе Ганжу та й наказав йому забирати з собою всіх комнезаможів і половину бійців загону.

— Візьми й гінця, хай виведе вас в той кінець яру. Заляжте там — і нічичирк! Ми їх прямо на вас і поженемо… Та об’їжджайте подалі, щоб не злякали завчасу!

— Гаразд, — відповів Ганжа і невдовзі подався із своєю групою в темряву — потупотіло, побрязкотіло та й зникло, наче й не було їх на світі: все поглинув степ у своїй неосяжності. А ті, що лишилися, ще тісніше збились докупи, підставляючи вітрові обтягнуті шинелями спини.

Згодом темрява ще більше згускла, так, наче стікалася з усього простору в оцей неглибокий вибалок, а вітер немов трохи стих. Спалахнули, догоряючи, зірки, тільки той спалах не освітив чомусь небо, а ще різкіше відбив нависаючу чернь. Стало немовби ще холодніше, і Федько раптом відчув, як йому на обличчя, на руки дрібненьким пилком почала осідати роса: ось-ось жди світанку.

І світанок не забарився. Спершу продер тонюньку щілинку попри самій землі — якраз у них за спиною, на сході. Продер, заглянув світлим оком, а тоді з натугою, поволеньки розширив її та й випустив червоного півня викльовувати яскраві зернини, розсипані по небесному полю. І чим вище забирався той півень, чим яскравіше розгортав павиний свій хвіст, тим менше зірок лишалося в небі, та й само воно блідло, немов розсувалося, ставало все вищим і вищим, готуючись до зустрічі з сонцем.

Але Федько не став дожидатися сліпучого гостя — розсипав віялом свій загін, повів бадьорим алюром прямо на захід, туди, де чекала на них гаряча зустріч з бандою.

Вже перед яром, де мав ночувати Гайдук, впав у око Світличному невеликий, за кілька гін ліворуч гайок, і тільки встиг подумати Федір, що там слід би було прочесати, як звідти пролунав сухий постріл, тонко і жалісно проспівала над головою куля.

«Низько, гад, цілився: рикошетом пішла!» — звично подумав Федько, натягуючи поводи.

Жеребець, схрапнувши, вигнув шию дугою, почав люто гризти сталеві вудила і боком-боком пішов уперед, а з гаю, наче трохи подумавши, ще раз тріснула гвинтівка і ще одна куля тенькнула, обірвавши струну, біля вуха Світличного.

«Отепер уже краще!» — тільки встиг подумати Світличний, як з гаю сипонуло такими густими та дружними пострілами, що все завищало, залящало, застогнало довкола, пролітаючи мимо, навіваючи тоскний холодок."

"Десь іззаду пролунав болісний зойк, чиєсь важке тіло повалилося на землю.