І будуть люди

— Та вони ж мене і з світу зживуть! І кісточки всі мої на язиках перетруть!

Врешті, коли доведений до відчаю Максим, якому кров з носа — треба було вдарити червоними хрестинами по релігійному дурманові, коли Максим пообіцяв багаті подарунки від сільради й чотири сувої полотна особисто від себе, жінка піддалася:

— Ну, хіба що вже, Максиме, для нашої власті!

Нарешті дитина появилась на світ. Весільним дзвоном ударив у Максимове серце крик немовляти. Він уже вимальовував у своїй комсомольській уяві, як гризуть служителі культу собі лікті з великої досади. Не витримав, забіг на другий день до породіллі:

— Так коли будем хрестити? Мо’, в неділю?

Жінка, що саме агукала над немовлям із червоним старечим личком («Не могли народити кращого!» — поморщився до себе Максим), звела на парубка настрахані очі:

— Не віддам я його на ваші хрестини!

— Як то — не віддасте? — отетерів Максим. — Та ви ж обіцяли!

— Мало що обіцяла!.. А як у мого синочка виростуть ріжки — що я робитиму?

— Не виростуть, тітко! — мало не плакав Максим.

— Еге, не виростуть!.. Он у сусідньому селі як охрестили комуною, так роги з лобика й поперли… Добре, що мати здогадалася: до церкви побігла, то батюшка ледь одмолив… І не стій, Максиме, і не проси, — йди собі звідси, не доводь мене до гріха!

Довелося ще раз переконатись Максимові, наскільки живучий отой релігійний дурман. Не йшов з хати, напирав на класову свідомість, навіть соромив за отаке легковір’я, але тітка на всі запальні його слова уперто кувала зозулею:

— І не проси, і не моли, бо я не хочу, щоб у мого синка роги виросли!

— Щоб же оті роги на вашій голові поросли! — втративши останній терпець, закляв гнівно Максим.

Розгнівана жінка відповідала Максимові не менш красномовно: нахилилася швиденько, війнула спідницею, показала чортячу ікону.

— Поцілуй мене от сюди, як такий розумний!

Атеїстичний Максим не став знаменуватися — вискочив з хати, наче ошпарений, і ще довго стояв посеред вулиці, відпльовуючись."

"Отоді зопалу й вирішив: не хочете? — біс із вами! — буду хреститися сам!

Витримав не одну гарячу баталію з богомільною матусею своєю, що аж опухла від розпачу й сліз, два дні чіплявся смолою до дядька Василя, а таки добився свого: біс із тобою, хрестися!

І ось він стоїть посеред майдану, і майдан аж кипить від люду: цікаво побачити, як полізуть роги з безбожного лоба. Стоїть у благенькій незаможницькій сірячині, в білій празниковій сорочці (як не кляла його мати, а врешті не витримала: дістала із скрині, кинула чисту сорочку), в полотняних штанях, пофарбованих бузиною, а ноги — хто на ноги дивитиметься! Тож на ногах щось таке, що й не розібрати відразу: постоли не постоли, черевики не черевики, — якась невідома взувачка, що дісталася в спадщину синові від його незаможного тата.