І будуть люди

Бо щось мені здається, що він до нашої Тарасівки підбирається…

— Може бути, — погодився Федір. Гнів його охолов, він уже спокійніше міг подумати про те, що Гінзбург і Ганжа мають, біс візьми, якусь рацію, коли радять йому використати місцевий актив. І, вже звертаючись до Гінзбурга, з ледь помітною ноткою зверхності: ви, мовляв, не дуже всерйоз сприймайте оце, що я зараз вам скажу:

— А що тепер накажете мені робити?

— Ми не маємо права тобі щось наказувати, — погладив Федькове серце тактовний Гінзбург. — А попросити — попросимо… Дуже добре було б, коли б ти поговорив із нашими людьми, що будуть тобі допомагати… Подивися, яка в них зброя, як добре вміють нею володіти…

— Добре! — розгладив вуса Федько. І вже зовсім весело: — А іще що, товаришу секретар повіткому?

— А ще, — посміхнувся лукаво Гінзбург, — запрошуємо тебе, товаришу, разом з усім загоном на хрестини.

Федькова права рука, що крутила саме вуса, так і застигла:

— Хрестини? Які ще в біса хрестини?

— Наші, червоні хрестини, товаришу, — пояснив Гінзбург, по-змовницькому переглянувшись із Ганжею.

— Так що — мене кумом? — спитав зовсім уже повеселілий Федько. — Ну, коли дасте мені пригожу куму, то згоден: понесу дитину до купелі хоч і за двадцять верстов!

— Куму-то дамо, — обізвався Ганжа. — У нас такі тут кумасі, що як іде — земля під нею горить… А от як нащот дитини, щоб її на руках нести, то цього вже не знаю…

— Така важка?

— Та не так щоб і дуже важка… Якраз по літах… Вісімнадцять років нашій дитині, товаришу!

І знову не витримав Гінзбург — залився втішним сміхом, спостерігаючи розгубленого Світличного.

А що дитині було рівно вісімнадцять, то Ганжа ні зменшив, ні додав: мав майбутній хрещеник чотири з половиною пуди ваги, носив обувачку сорок четвертого розміру і звався Максимом. Таке ім’я дав йому піп ще за проклятого царського «прижиму», ім’я, як бачите, непогане, навіть гарне ім’я, і носив би його парубок до самої смерті, коли б не підвела його одна жінка. Так підвела, що спершу, було, хоч у петлю головою.

І сказати б — з якогось куркульського, класово ворожого роду, а то ж своя, бідняцька кісточка, з комнезаможів — і отаке з ним зробити!

Ще коли ота капосна жінка носила дитину під серцем, присватувався до неї та до її чоловіка Максим. Чоловіка вдалося умовити за якийсь тиждень.

— Про мене! — махнув він рукою, радий одчепитися від Максима. — Хрестіть, як собі хочете, аби тільки не ошпарили!

Жінка ж опиралася довше: боялася не стільки бога, скільки язикатих кумась.