І будуть люди

І вершник, і кінь аж хитались од втоми, однак не зупинялися; тільки одного разу біля колонки, зачувши воду, кінь повернув голову, але вершник смикнув вудила, огрів нагаєм по мокрому крупові, і жеребець з останніх сил рвонув нерівним галопом. Вершник, мабуть, не вперше бував у Полтаві, бо не розпитував двірників, не кривуляв завулками, поки добрався до невеликого цегляного будинку під червоним бляшаним дахом. Не злазячи із коня, нетерпляче постукав нагаєм у ворота.

Його, видно, там добре знали, бо дівчина, що вискочила в самій спідничині, з хусткою на голих плечах, недовго приглядалася: одімкнула ворота та й пустила у двір.

— Дома? — Федько переступає з ноги на ногу, бо вони в нього зовсім оніміли.

— Дома. Ще сплять.

— Нічого, я почекаю… Заведи жеребця до конюшні. Та гляди: до води не пускай, нехай охолоне!

Зійшов на ганок, ступив у сіни, впевнено намацав клямку дверей.

Скільки разів приходив сюди вдень і вночі — в будь-яку годину, коли того вимагала невідкладна службова потреба. Будив безцеремонно господаря, і той, ще сонний, виходив із спальні, тримаючи в одній руці гімнастерку, ремінь і кобуру зі зброєю, а в другій — чоботи: ішов босяком, щоб не будити дружину.

«Вона ж і так за день натовклася», — говорив завжди він, наче пробачаючись за оту свою делікатність.

І ось Федір знову в знайомій вітальні. Тільки тепер не по службі — з власного бідою. Тому й зупиняє дівчину-домробітницю, коли та хотіла покликати хазяїна:

— Не треба! Іди досипай, а я тут почекаю…

Дівчина пішла, а Федько сів на стілець, важко схилився на стіл. Щосили боровся з дрімотою, а тут іще годинник: тік-так, тік-так — у самісіньке вухо. І Світличний і незчувся, як опустив на руки голову, провалився у сон.

Проснувся од того, що хтось торсав за плече.

— Оце гість! Чого ж ти, чортяко, мене не збудив?

В припухлі, каламутні ще очі Федькові вдарило сонце. Засліплений, він потер їх кулаками, аж тоді побачив начальника полтавської міліції:

— Добридень, Денисовичу!

— Добридень то добридень, а от чому мене не збудив? Приїхав, можна сказати, у гості, а я собі сплю і нічого не знаю!

Федько відразу ж пригадав учорашні збори і за чим він приїхав. Радісний усміх, що й не розквітнув як слід, відразу ж злиняв — обличчя стало похмурим і злим.

— В гості, та не зовсім. Може, ти й не радий будеш отаким гостям! — І, посіпуючи ображено губами, з болем вигукнув: — Вичистили мене, Денисовичу!

Вискалив зуби, схлипнув, втягуючи в груди повітря: знову вп’явся у шию, здушив тісний комір, Федько так його шарпонув, що гудзики бризнули на підлогу.

— Та ти постій… Як же так? — вражено допитувався Денисович.