І будуть люди

— А отак: раз син попа, так немає тобі місця під сонцем! Всі твої заслуги перед революцією — сучці під хвіст! Всяка контра… зануда собача… всіляка гнидва над тобою знущатись… Так за що ж ми тоді воювали? За що?!

— Зачекай, не кричи… Та не горлай ти на мене, дай розібратись! Сідай, розкажи по порядку… Сідай, кажу!

Ухопив Федька за плечі, силоміць посадив на стілець, сам сів навпроти. Слухав уривчасту, непослідовну розповідь Світличного, водив по сизій, старанно поголеній голові долонею, все більше похмурнів.

— А партквиток таки треба було віддати.

— І зброю? — аж схопився Федько.

— Зброю також… Та почекай, не гарячкуй! Ти ж їм зайві козирі оцим своїм непослухом дав!.. Ну, та що тепер про це говорити! — досадливо махнув рукою Денисович. — Одірвав — тепер уже, як не тули, не приросте. Давай от що… Поснідаєм, ти ляжеш відпочинеш, а я тим часом на службі спробую щось придумати.

— Я спати не буду, — похмуро Федько.

— Заснеш, заснеш. На тобі он лиця немає. І не гарячкуй. Гарячих знаєш куди посилають?

— Нужники чистити? — мимоволі всміхнувся Світличний, пригадавши улюблену приказку Денисовича.

— От-от, — розсміявся господар і поплескав Федька по плечу. — Нічого, козаче, не дуже журися: на поталу ми тебе не дамо!

Снідали тут же, у вітальні. Федько не заставляв себе припрошувати — рвав зубами ніжне куряче м’ясо, трощив кістки, аж у Денисовича віддавалося в подовбаних лікарями, запломбованих зубах. З учорашнього ж ранку крихти у роті не мав, а дружина Денисовича все підкладає та підкладає, рада вгостити, чим бог послав.

— Х-ху, — одвалився врешті од столу Федько. — Оце наївсь, напивсь — царем зробивсь. Спасибі, Василівно, врятували од голодної смерті!

— Нема за що, — лагідно відповіла Василівна.

Денисович же встав із-за столу, провів долонею по голові."

"— Так ти лягай, а я пішов. І без мене нікуди ні кроку! Чекай, поки повернуся.

Прийшов перед обідом. Федько вже давно встав. Ходив по світлиці, нетерпляче поглядаючи на годинника.

— Виспався? От і добре. Зараз будемо обідати… Василівно, накривай на стіл!

— Денисовичу, ти спершу розкажи, як там… — глухо попросив Федько.

— Розкажу, розкажу. Тільки не стовбич наді мною! Радився я з товаришами… Розкидали і так, і сяк, а випадає одне: треба писати заяву.

— Куди?

— В ЦК партії. На ім’я товариша Косіора. От пообідаєм, сядем та разом і надряпаємо… А ми теж в свою чергу напишемо. Від полтавської губміліції…

— Поможе?

— Мусить помогти!

— А як не вийде нічого?

— Та що ти соплі розвішав! — розгнівався Денисович. — Допоможе, вийде на наше! А не вийде — в Москву напишемо, у ЦК. Будемо писати, поки доб’ємося правди. За правду, брате, завжди доводиться воювати.