І будуть люди
- Автор:Анатолій Дімаров
- Раздел:Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература
О книге «І будуть люди»
Читать «І будуть люди» онлайн бесплатно
— Оксене, та чи тобі повилазило: вони ж наші хліба жнуть! — аж затіпався дід.
— То вже не наші…
— Як то не наші!.. Наше це поле: я сам його в пана купував…
— І поле не наше. Хіба ви не знаєте: забрали в нас поле.
— Так чого ж ти стоїш? Біжи до урядника, хай прожене їх к бісовій матері, а зачинщиків посадить у холодну!
— Та чи ви, діду, з того світу звалилися, чи й справді вже весь свій розум прожили! — не витримав нарешті Оксен. — Плетете таке, що й купи не держиться: де ж тепер урядники?
Дід неабияк розгнівався. Бризкав на бороду слиною, розлючено тряс головою:
— Пропаде! Все пропаде ік бісовій матері при отакому хазяїнові! Та чи ти, лобуряко, хоч про синів своїх подумав, — з чого вони житимуть, коли все нажите добро в чужі руки віддаєш?
Оксен уже нічого не відповідав: мовчки ладнав косу, тільки тремтіли дрібно руки та гірко стискалися вуста.
Накричавшись, дід плюнув у бік онука, зсунувся з воза та й пошкрябав геть по дорозі, сердито замітаючи матнею влежану за ніч пилюку.
— Щоб тебе й мої очі не бачили!.. Тепер я біля тебе і с…ти поруч не сяду!
Іван кинувся був запрягати кобилу підвезти прадіда додому, але Оксен спинив:
— Облиш… Хай пройдеться, може, хоч трохи дур із голови вивітриться.
Дід щасливо добрався додому, а ввечері, як тільки косарики заїхали в двір, зустрів Оксена новим витребеньком:
— Віддай, харцизяко, гаман!"
"— Навіщо він вам, діду? — миролюбно поцікавився Оксен, що, зморений цілоденною працею, не мав уже охоти ані сперечатися, ані сваритися з старим.
— Не твого дурного розуму діло! — затрусився знову дід. — Мій гаман, я його в чоботаря купив, коли тебе, сопливця, ще й на світі не було! Що захочу, те з ним і зроблю!
— Та добре, віддам! — втомлено відповів Оксен, радий уже відчепитись від діда. — От розпряжу кобилу й віддам.
Тоді дід підняв догори важкий костур, підступив до онука:
— Віддай, нечестивцю, зараз, бо так по голові й торохну!
Що лишалося робити Оксенові! Не заводиться ж битись із старим — на потіху дітям та сестрі!
Пішов до хати, відчинив скриню, дістав гаман, спорожнив його, подав дідові:
— Забирайте, тільки дайте мені спокій!
І дід уже не розставався з тим гаманом. Тягав його з собою з ранку до вечора, уночі клав у голови: часто просинався, мацав під подушкою рукою, чи ніхто не вкрав.
Якось гаман висунувся — впав на підлогу, і дід, прокинувшись, підняв такий лемент, що хоч святих із хати винось.
— Ря-а-а-туйте, вкрали! — кричав розхристаний дід, божевільно викочуючи очі. Побачивши онука, що вскочив до хати, присікався до нього: — Віддай, падлючий сину, гаман, бо й з того світу проклинатиму!
— Та ось він лежить! — помітив пропажу Іван. Нахилився, підняв гаман, подав дідові.
Дід прожогом ухопив його, притис до грудей.









