І будуть люди

— Заждіть, і я з вами!

Хлопці пирснули в кулаки, Оксен досадливо сказав:

— Та куди вже ото вам їхати, діду! Сидіть уже вдома та грійте кості…

Але дід упертою дитиною пхався на гарбу: штани, чіпляючись за дошки, сповзали йому аж на почорнілі литки.

Хлопці вже відверто сміялися, Олеся, гасячи сміх, одверталася почервонілим обличчям, Оксен же іще пробував умовити старого:

— Хто ж за хазяйством догляне, як ви з нами поїдете?

— Хай он Альошка лишається!

Дід уже видряпався на гарбу, вріс у дошки сучкуватим задком, вчепився посинілими руками в полудрабок — умреш — не відірвеш! Оксен тільки плюнув, послав Олексія за сіном — підмостити під старого йолопа, щоб не розтрусилися кості, і зраділий син припер такий оберемище, що його вистачило б на повну гарбу.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — закричав на нього Оксен.

— Та ви ж казали, — виправдовувався той.

— А худобу — чим годувати будемо? — вже зовсім розсердився Оксен. — Чи твою дурну голову замість сіна до ясел впхнемо?.. Неси назад, та не труси по дорозі, бо вам тільки тюкни.

Оксен надібрав трохи сіна, помостив на дошки.

— Сідайте, діду, сюди, бо вас там розтрусить.

Поки виїхали з двору, вже зовсім розвиднілося. В небі ще не відстоялася нічна каламуть, воно було якесь безбарвне та зблякле, як вода під час повені. Де-не-де блимали зірки, але й вони швидко гасли, опускалися в імлисту глибизну, як прив’ялі листочки. Тільки місяць наставляв ще на сонце надломлені роги, пробував його налякати, а сам уже задкував-задкував за своїми зоряними чередами, що побрели на інші пасовиська.

Червоне, веселе, ясне — сходило сонце. Клало чіткі свіжі тіні, вигравало в росяних травах такими веселковими спалахами, що аж боліло в очах. В тому ранковому світлі хліба стояли урочисті й замислені, як воїни перед останньою битвою: шикувалися один до одного гінкими стебельцями, схиляли важкі свої голови, повні золотого зерна, торкалися один одного колючими вусиками, наче казали останнє «прощай». І мимовільний сум охопить у першу хвилину хлібороба, коли він стане з гостро відклепаною косою чи зубатим серпом проти оцього безборонного війська: жалко нищити отаку божу красу!

— Запізнилися! — буркнув невдоволено Оксен, бо не було ще за його пам’яті випадку, щоб вони не виїжджали на жнива першими. Тепер же поле всіялося людьми, кіньми та возами, що позадирали догори голоблі, обвішані клунками та зайвим одягом, і перші нетерплячі вже пробували коси, прокладаючи перший покіс, виблискували золотими мантачками — сталь перекликалася з сталлю, дзвеніла з краю в край.

Дід наче проспав усі оці роки, а оце щойно прокинувся. Звівся на гарбі, розгублено оглянув величезний лан, всіяний косарями.

— Оксене, навіщо ти стільки женців найняв?

— Хто їх у дідька наймав! — відповів похмуро Оксен.