І будуть люди

— А чи знаєте, господарю, чого ми прийшли?

— Звідки ж мені знати? — відповів їм невдоволено Оксен. — Скажете — будемо знати.

— Ми прийшли сватати, от! — хитнувся в бік Оксена дядько в кожусі, а потім штурхонув свого сусіда ліктем під бік: — Та кажіть уже далі ви, Іване, бо я не такий, як ви, мастак… Ви, господарю, тільки послухайте, що він вам скаже… Та ну ж бо, кажіть уже, Іване, бо ми вже вас слухаємо!.."

"Іван побуцав, побуцав головою, наче збирався з кимось битись, та й почав верзти про мисливця, про куницю — красну дівицю, та про слід, що оце привів їх аж на Івасютине подвір’я. «Щоб же вам повилазило!» — закляв їх Оксен, але дядько в кожусі був іншої думки: він вертівся, прицмокував язиком, підморгував у неприхованому захваті від красномовності свого товариша, раз по раз вигукував, наставляючи навпроти Оксена товстого порепаного пальця:

— О!.. Ви чуєте, що Іван сказав?.. Ну вже й сказав, як припечатав, сто колючок йому в боки! — і в щирому захваті товк Івана під боки.

— Так що ж ви, хазяїне, нам скажете: віддасте нам куницю, чи, мо’, оце ми не в той двір попали?

— Треба про це, як водиться, в самої куниці спитати, — криво посміхнувся Оксен. — Олесю, а йди-но сюди!

Свати враз розтулили роти, наче наперед готувалися випити з чарки, що от-от має винести їм на тарілці, під рушником, бажана куниця. Але Олеся не озивалася. Тоді Оксен, уникаючи поглядом сватів, вийшов до сусідньої кімнати — по сестру.

Олеся стояла біля вікна — дивилася в двір. Сонце обіткало її золотим промінням, накинуло поверх одягу своє вбрання — легке, ледь помітне оку. Від того сестра здавалася ще тоншою, аніж була насправді, і в Оксена раптом ворухнувся до неї жаль. Та відразу ж подумав про сватів, що прийшли відбирати в нього землю, і недобре почуття спливло над тим, першим, похмурим вогнем запалило очі.

— Там до тебе — свати… Може, рушники будеш діставати?..

Сестра повернулась до нього, обриваючи сонячне проміння, що обплутало її золотим павутинням, і Оксен остовпів: Олеся плакала. Великі сльози набігали на очі, тремтіли губи, завжди лагідний погляд її виповнився гірким подивом, болісним непорозумінням:

— Братику, я вам так набридла, еге?..

Ці слова різонули Оксена по серцю. Жаль до сестри виповнив йому груди, зім’яв усі оті недобрі думки, що досі ворушилися в ньому, а Олеся підступила до нього, несміливо діткнулася пальцями братової руки:

— Я нікуди від вас не піду, братику!

Сестра наче зняла отим ласкавим дотиком важкий тягар, що його навалили на Оксенові плечі свати.