І будуть люди

— Батюшку… покликали?..

— Скоро будуть… Лежіть спокійно, тату, батюшка от-от приїдуть… Я послав за ними Івана, — казав Оксен, бо він боявся жахної тиші, яку по вінця виповнювало — колихалося кривавим туманом передсмертне татове хрипіння.

— Поховайте… в Олени… в ногах…

— Гаразд, татку… Ви тільки не мучте себе, лежіть… спокійно…

Але спокій якраз і не приходив до Свирида. Батько возив опухлою головою по подушці, наче подушка ота була набита не пухом, а гострим камінням, ламав болісно брови над заліпленими запеченою кров’ю повіками, і чорні тіні неспокійних думок не переставали метатися по його обличчі.

— Оксене…

— Що, тату?

— Олеся… вдома?..

— Я її відіслав до сусідів. Може, покликати?

Тіні затріпотіли на батьковому обличчі, потім збіглися докупи, виповнили провалля попід бровами.

— Не треба… Ти… от що… Винен я перед нею… Бог… мені цього… не простить…

— Що ви таке кажете, тату! — заперечив Оксен, заперечив тим більш палко, що й сам, коли батько був здоровий, думав те ж саме.

— Не простить… То ти… от що… Оксене… Виходитиме Олеся… заміж… віддай їй… двадцять десятин землі… Оті… з війни… що я купив…

«Оті, що над байраком!» — зойкнув у Оксенові розпачливий голос, але бог, що висів прямо над татовою головою, подивився на Оксена такими очима, що він не посмів заперечити батькові.

Свирид відчув синове вагання. Зібрав останні сили, і голос його пролунав майже так, як тоді, коли Свирид був здоровий:

— Ослухаєшся — з того світу проклену!.. З могили устану!..

— Добре, тату, — покірно згодився Оксен.

Так на цвинтарі виросла свіжа могила, а згодом темненькою видовженою скринею появилася ще одна: поховав Оксен і свою дружину, яка, збожеволівши, недовго жила на світі: ліпила пироги до останньої своєї хвилини.

Відтоді як помер батько, Оксенове серце, де Олеся завжди мала тепленький куточок, наповнилось холодком: не міг він простити сестрі отого батькового заповіту. Знав, що це гріх, що сестра ні в чому не винна, — і нічого не міг вдіяти із собою. Як згадає про оті двадцять десятин, як подумає про те, що то ж найкраща земля, що більше ніде так не родить пшениця, — так і хлюпне на нього гаряча ненависть до сестри, яка, наче на зло йому, з кожним днем хорошіє — манить пролісковою синявою очей, заворожує сміхом.

І таки наворожила: ранньої осені, дратуючи ціпком лютущого пса, завітали до хати добре підпилі свати — один у чумарці, а другий у кожусі, обидва у високих шапках, хоч надворі ще було жарко. Той, що в чумарці, проїхався неслухняними ногами аж до столу, поки натрапив на лавку, і аж тоді здогадався зняти шапку та привітати господаря. Сват у кожусі поводив себе трохи пристойніше, однак теж поспішив приліпитися до рятівної лави.