І будуть люди

Від далеких тих днів, коли ще була жива мама, туманною плямою хилитався спомин про величезного, завжди суворого та неусміхненого чоловіка, якого вона тоді дуже боялася, — з плачами йшла до нього на руки. Час від часу Олеся відривалася від вікна, повертала до Оксена худеньке, загострене донизу обличчя з пролісковими материними очима, питала тоненьким голоском:

— Братику, тато скоро прийдуть?

Дід же щораз більше сердився на сина: йому хотілося їсти."

"— Що це за порядки к лихій матері! — бурчав він, сердито поблискуючи голодними очима. — Нас покинув — з мертвими чоломкатись пішов. Що, мертві пождати не можуть?..

Нарешті батько прийшов, ще більш зсутулений та похмурий, ніж під час зустрічі з сином. Не помітив, здається, ні нової хати на чотири кімнати, ні інших обнов на подвір’ї,— якась думка гнітила його, не давала спокою. Таким же сидів і за столом: їв, що дають, пив горілку — анітрохи не п’янів, неохоче відповідав на дідові питання, що, наївшись та підпивши, пересердився на сина і все хотів знати, як там у Сибіру люди живуть.

— Та живуть же, — відповідав з погано прихованою досадою Свирид.

— І хліб сіють?

— Та вже ж не кукіль!

— То як же він на тому морозі росте? — дивувався щиро дід, бо за його переконанням у Сибіру не було ні весни, ані літа, тільки лютувала зима. — Це, знацця, там таку пшеницю сіють, що взимку родить?.. А ти привіз тієї пшениці?

— Нащо вона вам?

— Як то нащо! — аж руками вдарив об поли дід на отаку синову безголовість. — Та засіяли б — збирали б аж два врожаї: один взимку, а другий улітку!

Олеся, зашившись у куток, боязко позирала на бородатого, сивоголового дядька, що був її татом. Почувала себе так, наче її обдурили.

Ні, не таким уявляла вона собі його, вимріювала довгими зимовими ночами, коли, повна дитячої образи на дорослих, кликала до себе тата — несла йому своє чисте серце.

Той, виплеканий у мріях тато, був чуйний і добрий, мав люблячі очі й ласкаві руки, цей же навіть не обійняв, не усміхнувся до неї: відшукав її важким поглядом, якось аж сердито покликав:

— Іди сюди!

І коли Олеся підійшла до нього, несмілива (забилося серце й затерпли ноги), коли глянула прямо на тата пролісковими своїми очима, він якось аж відсахнувся, прикрив її очі широкою долонею, легенько штовхнув її в лоба:

— Ну, добре… добре… йди собі, грайся, — так, наче дитина обпекла його своїми очима.

Більше ні слова не сказав їй. Не обійняв, не приласкав, так наче зустрів чужу дитину, а не рідну дочку.

«Рідну?» — перепитує себе Свирид, і знову випливає перед ним непокірне обличчя Олени, неприхованою ненавистю палахкотять її очі, обпікають слова: «Не ти мені чоловік, а Василь…» — «Так чия ж ти дочка: моя чи Василева?» — питає в думці Свирид принишклу дитину, що сидить у кутку, як божа кара, як вічне прокляття.