І будуть люди

Оксен, не вагаючись, вказав на Василя, під час трусу в нього знайшли сірники, куплені в сільській крамничці якраз перед пожежею, сусідка бачила, як прокрадався тієї ночі молодий Ганжа до Івасют, — і пішов колишній наймит міряти безконечну дорогу в Сибір, тим більше, що дорога ота нe така вже була незнайома його бунтівничому родові: багато літ тому топтав її дід разом з турбаївськими повстанцями…

Повернувся додому Свирид уже зовсім старим чоловіком: відпустив бороду, люті сибірські морози вибілили йому голову, тільки густі кошлаті брови нависали чорними острішками — ховали від людей глибоко посаджені очі. Іноді зведе Свирид оті брови, блисне понуро очима — якось недобре стає тому, хто зустрінеться поглядом."

"Оксен виїхав зустрічати батька аж на станцію. Запріг у нову бричку пару ситих огирів, наказав дружині покласти на пружинне сидіння витканий килим — їхав, як до весільного батька, хотів показати татові, що не марнував він отут оці вісім років: хоч як тяжко було йому спершу самому, а він не розгубився, не опустив руки і тепер не якимось-там попихачем — хазяїном їде на зустріч!

Зустрілися, наче чужі,— Оксенова збентежена радість відразу ж розбилася об холодні вуста, похмурий вид батька. Свирид, здавалося, більше пильнував за тим, щоб не вкрали в натовпі важку, ковану залізом скриньку, аніж розглядав свого сина, і, коли Оксен простягнув був за поклажею руку, батько якось підозріло бликнув на нього, коротко буркнув:

— Я сам.

Побачивши бричку й коней, Свирид спитав:

— Наші?

— Наші,— відповів гордо Оксен.

— А чого так кинув? Хочеш, щоб украли?

— Я ж вас зустрічав.

— Не велика цяця, і сам би знайшов, — відповів невдоволено батько. Підійшов до коней, поляскав по лискучій, туго нап’ятій шкірі, пробубонів: — Гарні, ядрьоні,— несхвально оглянув фаетон.

— Сідайте, тату, сюди, тут м’яко, на пружинах! — заметушився Оксен.

Старий недовірливо покосився на сидіння, ткнув кілька разів кулаком в картатий килимок:

— Дурні гроші завелися?

Оксенові наче хто сипонув жару в обличчя, аж пересмикнулися молоді вусики пшеничного кольору. Ображено дивлячись убік, відповів:

— Це ж я, тату, для вас…

— А в мене… не панська — мужицька: перини не просить! — відрізав батько. Висадив скриньку на фаетон, зняв сидіння, поклав у ногах, сів на голі дошки: — Отак буде лучче.

Довгий час їхали мовчки. Оксен гамував у собі образу на батька, а Свирид мав байдужий, якийсь аж сонний вираз на огрубілому, геть поораному глибокими зморшками обличчі. І потім, коли він спитав, як там удома, чи все гаразд, і Оксен став розповідати, отой байдужий вираз не покидав батькового обличчя, сковував Оксена, в’язав йому слова, і він мимоволі почав відповідати на татові скупі запитання короткими прив’ялими фразами.