І будуть люди

 — Як же мені твоєму щастю та не радіти!

А сльози вже — кап та кап. Сказано ж: старе — гірше малого. І горе — плаче, і радість — голосить.

— Марусю, сину, береш?

— Та Марусю ж…

Що ж, хай і Марусю, мати нічого проти неї не має. Дівчина вона скромна, не з отих вертихвісток, що хлопців самі у клуні затягають, що про них у селі кажуть: як через поріг перелізло, так і в кінське влізло. Що ж, Маруся — нічого… Не ганяє з отими навіженими, що закривають церкви та викидають із хат образи…

— Коли ж весілля, Максиме?

— Чим скоріше, тим лучче. Тільки, мамо, не здумайте накликати гостей! Ані горілки, ні інших буржуазних пережитків. Чуєте, мамо?

— Та чую, — тяжко зітхає стара. — То це вже ти й мого благословення не хочеш? — питає згодом вона, і голос її тремтить від образи.

— Благословляйте, тіки не іконами!"

"— А чим же?! — жахається мати. — Не свинячою ж ратицею!

— Руками своїми, мамо, — з незвичною ніжністю відповідає Володька, і мати прощає йому все: і те, що живе лобурякою, не вірить у бога, що насміхається з неї, коли вона молиться, що частенько-таки за отими комсомольсько-партійними справами забуває про неї. І молить за нього, за безбожника-сина, пречисту діву Марію: «Мати божа, заступись за мого сина! Замов за нього слово перед богом! Воно ж іще молоде, дурне, само не знає, що робить… Прости його материнським серцем своїм, пошли йому щастя й здоров’я — мені більше нічого од тебе й не треба…»

Помолившись отак, нищечком помолившись, щоб не почув Володька, кладе вздовж сухенького виснаженого тіла важкі напрацьовані руки, склеплює втомлено повіки: «Спи, сину, спи, хай тобі щастить у житті!..»

Та Володя все не спить — Володя думає. Не про те, звичайно, — женитись чи не женитись, — це для нього вирішено. Тут він уже як сказав, то відрізав! Дума про інше. Як правильно, по-партійному оформить весілля?

Адже він уже не комсомолець Володя, а член більшовицької партії товариш Володимир Твердохліб. Ось він, партійний квиток, невелика червоненька книжечка, за яку він у вогонь і в воду! Проти всього світу піде, коли вона покличе! І коли б вона йому наказала, коли б заборонила женитися, Володя виконав би і цей наказ. Зціпив би зуби, стиснув би серце — так його стиснув би, що закапала б кров! — пройшов би мимо Марійки з закам’янілим од страждання, од великої жертовності обличчям, обриваючи, ламаючи її у відчаї простягнені руки.

Але партії зараз цього не потрібно, отже, молодий комуніст Володимир Твердохліб роздумує над тим, як перетворити своє червоне весілля (тільки червоне!) на важливу політичну кампанію.