І будуть люди

Іще сказали, що я достоюся з тобою…

До чого достоїться, Маруся так і не сказала — засоромилась, а Володі жар так і дихнув в обличчя: за кого вони його вважають! Що він, якийсь сільський парубок, який тільки й думає про те, як би ославити дівчину!

— Що ж нам робити, Володю? — питає тихенько Маруся.

І така вона рідна, така дорога, що Володі аж у горлі перехоплює. Він з натугою ковтає гарячий клубок, відчайдушно каже:

— Будем женитися!

Маруся вдячно зітхає, припадає до нього по-дівочому легенько й цнотливо, тихо сміється.

— Ти чого? — ображено Володька.

Вона зводить на нього осяяне щасливим усміхом обличчя:

— Ти знаєш, про що я подумала?.. Що я — найщасливіша у світі…

Повертався того разу Володя додому пізніше звичайного, і промерзла дорога аж дзвеніла під чоботами. А свіже, морозне, зимовим яблуком пропахле повітря аж пощипувало за розпалені щоки. Ясно, холодно горіли осінні зірки, і місяць як не горнувся до них, все не міг зігрітися і брів собі геть, одинокий, сумний, в передчутті зимових морозів. А Володі на все те було наплювати: йому жарко й без літа, ясно й без сонця!

Повертався Володя під веселий перегук досвітніх півнів, які щосили вимахували крилами, намагаючись розігнати густу осінню пітьму, і не чув того співу: йому все ще дзвенів, все лунав голос Марусі.

Зайшов до хати — мати відразу ж прокинулась:

— То ти, Максиме?

Не розсердився цього разу на отого «Максима», з внутрішнім усміхом відповів:

— Я, мамо. А ви чого не спите?

— Я, сину, спала, оце тільки проснулася…

Лежить, не питає, де був, од кого прийшов. Давно вже минули ті дні, коли допитувалася, — ще як був отаким, по груди. Влетить, було, в хату, задиханий, очі так і горять, чубчик прихоплений вихором.

— Мамо, що їсти?

Сьорбає, аж борщ від нетерплячки проливає, а вона над ним:

— А де ж це ти, Максиме, ганяєш? Людські діти як діти, а тебе не докличешся, не дозовешся. Ось зажди — повернеться із поля тато, він тебе почастує паском…

Було колись… А тепер не питає: вже дорослий. Діло, звичайно, у них молоде, то й часу не рахують… Тільки ж, сину, якби ти знав, як довго матері відміряти його, оцей час, ждучи тебе додому…

— Максиме, чого ж бо ти не лягаєш? Лягай, сину, бо й не виспишся!

— Зараз, мамо.

А сам — рип-рип по хаті, хить-хить із кутка в куток. Аж мати стривожилась:

— Чи не сталося чого, Максиме?

— Сталося, мамо, сталось, — щасливим усміхом бубнявіє голос Максима. — Женюся я, мамо!

В старої стерпли і руки, і ноги. Ждала, молила у бога цієї хвилини, а настала — сама не знає, чому налякалася. Так налякалась, що й голос зник!

— Ви ж чого мовчите? — вже занепокоєно Володька. — Самі ж казали, щоб женився! А тепер, може, й не раді?

— Та де б же я, сину, була не рада! — нарешті повертається до матері голос.