І будуть люди

Він розслабив тіло, з награною недбалістю погрався занозою, відкинув її геть, повернувся й пішов. Аж тоді засунув Володя до кобури пістолет.

Комісія ота так би й пішла, з’ївши облизня, якби не Протасій, а вірніше, нечиста сила, що попхала його в отой хлів. Нормальна людина колупала б долівку, а Протасій попер щупа в небо: встромив у дашок і буравив, поки й протаскав навскрізь. А висмикнув — золотою цівкою полилася пшениця.

Вийшов із хліва, несучи перед собою повну пригорщу зерна, дурнувато всміхався:

— Пшениця…

— Де знайшли? — кинувся до нього Володька.

— А он тамечки! Так і дзюрчить…

Світ поплив у Оксенових очах. Замиготіли тюремні грати, в обличчя війнуло в’язничною сирістю. Вже не усвідомлюючи, що робить, упав на коліна, поповз до Володьки, приминаючи спориш:

— Синочку, рідний, прости! Нечистий спокусив!..

Обертався до дядьків, простягав, благаючи, руки:

— Людоньки добрі, змилосердіться! Все відвезу, все… залиште тільки душу на покаяння!..

Протасій, вражений, розтулив долоні — зерно так і посипалося на землю. Нешерет закліпав-закліпав очима: сам от-от заплаче. А Володька дзвінким од ненависті голосом:

— Пізно, дядьку, каятись почали! Раніше треба було!..

Іван перший отямився. Підхопив зламаного батька під пахви.

— Тату, встаньте! Чуєте, встаньте!.. Кому кланяєтесь?..

І той синів окрик врешті приводить до тями Оксена.

Зводиться, обтрушує коліна, довго обтрушує, аби не зустрітися поглядом із людьми, із синами, що стали свідками його ганьби. Потім іде в хату: згорблений, посивілий, байдужий до всього. У відчинене вікно чутно було сердитий голос Івана, що лаявся з Володькою, — не хотів давати під зерно ані воза, ані Мушки, — несміливий голосок Нешерета, який пробував їх помирити; згодом нерозбірливий гомін всіх разом і одноманітний, настирливий гавкіт собаки.

Згодом гомін вщух. Пролунав лише лютий вигук Івана: «Но, будь ти проклята!» Заторохтіли колеса — Оксен навіть не повернувся до вікна.

Зайшов до хати Альошка. Постояв несміливо біля дверей, тихенько сказав:

— А Іван повіз хліб у село, — і подивився на тата так, немов питав, що ж далі робити.

Оксен — ні слова у відповідь.

Повернувся Іван. Кричав на Мушку, розпрягаючи, бив її в морду, зганяючи злість. Оксен сидів, мов чужий. І коли Йван усунувся в хату, пожбурив сердито на лаву картуз, Оксен і не глянув на нього. Навіть тоді, як Іван, не витримавши, кинув докірливо батькові:

— Казав же: закопаємо в полі. Хай би спробували все перерити. Так не послухались…

Вечеряли мовчки, і більше вечеря та скидалася на поминки: не розвеселила навіть Марта, що прибігла, як тільки почула, що в Івасют знайшли хліб.

— Та не журіться, дядьку Оксене, якось перемелеться.