І будуть люди

Тільки поодинокі листочки з усіх сил чіпляються за віття, намагаються втриматись до сонця.

Особливо зворушила Оксена молоденька осика: скинула покірно зелену сорочку, простелила її біля ніг та й стоїть, гола-голісінька, тремтить худеньким тільцем на морозі…

Той глухий шум, невпинний той шелест переслідував Оксена й тоді, коли він повернувся у хату. Навіть страва пахла йому прив’ялим листям, і Оксен побовтав-побовтав ложкою, сьорбнув раз-удруге та й виліз із-за столу.

Непрошені гості приперлися вранці: не було, видать, їм більше роботи, окрім ходить по дворах та дратувати собак. Прийшла ціла комісія: Володимир Твердохліб, Іван Приходько, Петро Нешерет і Протасій Непідкований. Всі з щупами — довгими залізяками з припасованими трубочками на кінці, щоб можна було знайти під землею зерно.

— Ану приберіть свого пса! — замість «здрастуйте» наказав Володька. — А то встрелю!

Оксен затягнув собаку в будку, заклав дошкою, і пес озивався з-за дошки ображено й злобливо. Під отой собачий гавкіт і відбувалася подальша розмова.

— Відмикайте комори!

Володька — сама рішучість, кам’яна непоступливість. Нап’яв на себе юнгштурмівку, ще й пістолет почепив — якийсь аж чужий, якийсь мовби аж не сільський.

— Та не здумайте приховувати!

Оксен іде за ключем, застережливо кидає синові:

— Іване, дивись мені! Не здумай сваритися!

Бо в Івана очі так іскри й крешуть. Нічого не відповів батькові, вийшов за ним, ховаючи руки в кишені: пальці аж хруснули — звелись в кулаки.

Відмикав Оксен пудові замки — не слухались руки, не поверталися ключі. Злісно вищали поіржавілі дужки, щосили чіплялися за скоби. Відчиняв важкі двері з дубових дощок, розганяв світлом застояну темряву, пропахлу прілим зерном, шкіряною збруєю, сухим пилом і мишачим послідом. Показував засіки, ще недавно повні по вінця, а тепер майже порожні: зерна того горобцям на раз поклювати.

— Оце як бачите. Не знаю, чи і до нового хліба дотягнемо…

— А де на посів? — питає строго Володька: його не розжалобиш, йому наплювати на класово ворожу куркульську сльозу!

— На посів он у тому засікові, — веде Оксен в найдальший закуток. — Засипали фунт у фунт, аби тільки вистачило посіяти.

— Давайте ваги! — командує Володька. — І мішки!

— Забиратимете? — тихо питає Оксен; у нього тремтять губи, нервово посіпуються повіки.

— Ні, вам залишимо, щоб поховали та погноїли! — відповідає глузливо Володька.

— Хто ж його буде гноїти?

Тут до розмови встряє Іван Приходько. То стояв собі збоку та прислухався, а це не витримав:

— Та чого ви журитесь, Оксене! Відвеземо до громадського гамазею — в більшій сохранності буде.