І будуть люди

Кравчиня чомусь голосно сміялася, Оксен їй вторив глухіше. Таня не витримала, виглянула у вікно. Біля колодязя, посеред залитого сонцем двору, сама наче зіткана з вабливого гріховного проміння, стояла Фрося: пила воду з відра. Не стільки пила, скільки показувала Оксенові оте, що проглядало в прорізі кофти. Оксен же мружився, щось муркотів, наче кіт.

Ось Фрося поставила на цямрину відро, блиснула зубами, весело вигукнула:

— Хто без гріха, той хай кине в мене камінь!

Хоч Таня і не вважала себе безгрішною, однак, коли б оце у неї під рукою була каменюка, вона, не вагаючись, пожбурила б в оту зальотницю: такою нещирою, такою гидкою здавалася їй зараз кравчиня! Оксен же, той — ні, той, либонь, і не нагнувся б, хай під ногами було б усе каміння!

— Що ви, Фросю, що ви — хто посміє кинути у вас каменем!

Хто зна, до чого б дійшло оте залицяння, аби одного разу Фрося не взялася зварити лемішку.

— Так, як у нас у Хоролівці варять! — весело об’явила вона.

— Зваріть, Фросю, зваріть, а ми спробуємо вашої лемішечки!

Засукавши рукави, Фрося заходилася коло печі.

— Ось побачите, яка смачна буде лемішка!

— Ану, Фросю, ану! — увивався коло неї Оксен."

"Але так і не вдалося Оксенові скуштувати отієї Фросиної страви. Тільки вона дістала із печі горнятко, тільки, нахилившись над ним, ткнула ложкою, щоб попробувать, зварилось чи ні, як звідти — пуф-ф! — так і вистрелило їй в обличчя, обварило рідким, непровареним тістом. Фрося ойкнула, випустила ложку, схопилася за обличчя руками. Таня, вмить забувши про свою образу, кинулась до неї, підвела до цебра з водою, помогла змити тісто. Все обличчя у Фросі взялося водянками, з вузьких щілинок очей котилися сльози.

— Запрягай коней, вези Фросю в лікарню! — гукнула до переляканого чоловіка Таня.

Оксен, що до цього стояв мов закам’янілий, враз почав хреститися, шепотіти молитву.

— Не поїду! — відповів Оксен, не дивлячись на Фросю. — Це її бог покарав, не поїду.

Так і не поїхав, хоч уже Фрося Христом-богом молила його відвезти її у Хоролівку. І вона, забравши вузлик з нехитрим «струментом» своїм, пішла собі пішки в надії, що трапиться попутна підвода.

Оксен же кілька днів ходив притихлий, якийсь аж менший на зріст. Вечорами довго вистоював перед образами: кляк на колінах, хрестився, ревно бив низькі поклони, торкаючись лобом підлоги, покаянно молився:

— Господи, помилуй мя, многогрішного, прости мені всі согрішенія, як я прощаю ворогам своїм всі кривди свої!..

Щовечора квилив навколішки, не даючи ані Всевишньому, ані Тані спокою.