І будуть люди

Бо цього року, нічого бога гнівити, вродило, як ніколи. Засіки аж тріщали од зерна: засипали ще й повне горище. На городі картопля — відро з-під куща. Та вся одна в одну: чиста, біла, немов перемита. Гарбузи розбехкалися такі, що вже й не обхопиш руками, аж страшно дивитися. В саду не встигали підставляти під яблуні та груші підпірки, щоб не поодчахувались гілки. Щоранку, особливо після вітру, весь сад був устелений плодами, а на деревах їх все не вбавлялося. Бджоли роїлися, немов показились: Оксен ледь настачив вуликів, а меду накачали стільки, що вже й не знали, куди його зливати. Все живе плодилося, множилось з небаченою щедрістю: вівці котилися двійнятами, корова отелилась бичком і теличкою, кури неслися як оглашенні; і навіть льоха, яка минулого року привела тільки четверо синюшних верескунів і яку Оксен уже думав продати, цього літа вивела дванадцятеро поросят. Навіть сонце щодня звисало із неба достиглим яблуком: ось-ось зірветься з блакитної гілки, шасне донизу та й гупне об землю в дворі Івасют. То як же не наймеш людей, якщо хочеш, щоб не пропадало добро.

І Оксен, змирившись із отакою нечуваною платнею, облегшував своє серце хоча б тим, що наказував дружині:

— Ти ж хоть не дуже наварюй та пригощай у обід! А то об’їдяться, то й снопа не піднімуть.

Таня слухати слухала, а робила по-своєму. Не жаліла ні м’яса, ані молока. Борщі аж плавилися жиром — не пропускали пари. Іван якось як ухопив повну ложку, то й забігав по хаті, шукаючи, чим би остудити рота. Локшину чи кашу не провернеш і ложкою — така густа та навариста. Насипала отим двом молотникам величезну миску по самісінькі вінця, і ті ще не добиралися й до денця, а Таня вже тягнулася до чавуна ополоником:

— Ще підсипати?

Витираючи піт на лицях, дядьки обережно клали ложки на шматки хліба, щоб не наслідити на столі, делікатно казали:

— Та воно вроді б і хватить. Ну, та коли ви вже так просите, то хлюпніть якийсь ополоничок…"

"В Оксена аж серце зупинялось, коли дивився на Танину щедрість. Не тому, що жалів їжі,— бачить бог, не тому! — об’їдяться ж, набехкаються за обіднім столом, а тоді й повзають сонними мухами по току! «Та чи ти, жінко, сказилася, чи на зло мені все оце робиш!» — замало не кричав Оксен і дивився на неї такими очима, що і дитина зрозуміла б, що й до чого.

А Таня вдавала, що нічого того не помічала, і якісь нові, зухвалі й уперті вогники спалахували в її очах. Знала, що увечері, коли залишаться вдвох, знову буде розмова з Оксеном, яка закінчиться сваркою. Або, в кращому разі, гнітючою мовчанкою. Лягали спати — спина до спини, і похмурі думки, і невимовлені до кінця докори, що ятрять серце, застряють у горлі гірким пекучим клубком.