І будуть люди

В кобурах і без кобур, вороновані й нікельовані, вичовгані до білого металу чи майже нові, з барабанами та магазинами, де, як в лиховісних гніздечках, причаїлися різних калібрів набої — вони всі так і просилися до рук, до ременя, до стегна, знудьгувавшись в оцій оббитій залізом в’язниці. Володька аж спітнів, перебираючи, обмацуючи, приміряючи зброю, а Федько спостерігав за схвильованим парубком, посміювався: сам же колись отаким був!

Вибравши нарешті важкий парабелум у твердій, немов із дуба, кобурі, розчервонілий і щасливий, Володька відірвався од шафи, віддано глянув на Світличного:

— Спасибі!

— Носи на здоров’я!

Із міліції вийшов Володя з такими вухами, немов їх там довго й нещадно м’яли: прощаючись, просив Світличний зайти на хутір Іваськи та передати Тані, щоб ждала у гості:

— Буду днів за два їхати у ваш край, то й заскочу на якусь там годинку.

Володя пообіцяв передати. Про себе ж вирішив, що сам не піде, а пошле Грицька або Галю.

Тиснучи руку на прощання, Світличний лукаво посміхнувся і ще раз нагадав:

— Тож передай куркульській вовчиці, нехай жде мене в гості!

Ошпарений соромом, Володя вискочив із міліції — замало не залишив і кабанчика! Добре, що нагадав міліціонер, який привів його сюди, і поміг укинути до мішка, піддав на плече."

"Базар не приголомшив Володю, як колись у дитинстві Великосорочинський ярмарок. Чи то Володя виріс, чи базари здрібнішали. Правда, і тут вистачало всякого люду: одні продавали, другі купували, а були й такі, що просто витрішки їли, тиняючись од воза до воза, від лотка до лотка, з руками в кишенях, де замість грошей отой вітер, від якого ні вбережешся, ані порятуєшся, про який хіба ще поскаржишся сватові або кумові: «Вроді й були вчора гроші, а сьогодні катма! Мов отим вітром видуло!» Кум чи сват втішить небораку тим, що вітер погостював і в його кишені — видув усе до копієчки, і тепер лишається хіба що просто так, з-за «интересу», — підійти до якогось дядька, який продає свиню чи корову, підійти та й поторгуватися, щоб не втратити, так би мовити, кваліфікації. І коли дядько, відбивши долоню і собі, і отому, що у нього вітер в кишенях, зіб’є шапку аж на потилицю, скривиться так, наче продає рідну дочку, та й махне безнадійно рукою: «Ех, де моє не пропадало, беріть та знайте добрість!» — отоді й відповість йому отой безгрішних: «Та я б і взяв, чоловіче, чому б і не взяти, коли ціна підходяща, дак грошей катма! Були вчора гроші, а сьогодні як вітром їх видуло: і копієчки на розплід не лишилося…» — «Так чого ж ви голову мені он скільки морочили!» — вигукне у відчаї дядько. «Торгувався, бо дуже вже мені ваша корівчина понаравилась!»

Отакі любителі витрішків підходили і до Володі, що примостився поміж возами з своїм недорослим кабанчиком.