І будуть люди

То нехай парубки начісують з-під картузів та шапок пишні чуби, хай чіпляють над козирком червоні квітки — Володька на таке не піде. Бо він — не просто собі сільський парубок, якому тільки й клопоту, що тягатися вулицями та — кахи, чорнява! — зачіпати стрічних дівчат, а секретар комсомольського осередку, вожак молоді, надія й опора партії.

— Ти куди це, Максиме, празникову одежу нап’яв? — запитала кволо мати.

«О, знову Максим! — аж поморщився Володя. — Скільки їм не кажи, скільки не товчи, а вони все одно: Максим та й Максим!» Однак стримався: мати хвора, ось уже третій день, як не зводиться з постелі — горить голова, і палить у грудях. Мав сьогодні привести лікаря, того самого, що приїде аж із Хоролівки читати лекцію.

— Та в сільбуд же треба.

— А що там буде?

— Та хіба я вам не казав? Лекція, а тоді кіно.

Мати іще хотіла щось запитати, та зайшлася кашлем, надриваючи груди. Кашляла, аж стогнала, аж сльози наверталися на очі, й Володька, переповнений жалем, лагідно сказав:

— Потерпіть уже. Ось приведу вам доктора, він вас ураз на ноги поставить.

Мати, накашлявшись, довго по тому віддихувалась, як стара, загнана коняка, пила з полив’яного кухля, проливаючи воду на обвислу сорочку. Напившись, докірливо мовила:

— Ох, сину, замучив ти мене зовсім!

— Чим же я вас замучив? — з досадою мовив Володька, знаючи наперед, що відповість йому мати.

— Що не хочеш ворожки покликати. Ворожка вже давно мені помогла б. А дохтур поки приїде, то мене й лихоманка скрутить.

— Не скрутить! — втішав матір Володька. — Доктор сьогодні буде, я ж вам про це казав. А ви як маленькі: все за оті забобони чіпляєтесь!

Мати тільки махнула рукою: «І в кого, ви скажіть, отаке шалапутне, отаке остисте вдалося? У людей діти як діти, все більше по хазяйству, все дбають, щоб хліб — у хату, щоб достаток — у двір, а це мов з-за вугла мішком прибите! Загнуздається в оту партупею та й гасає, як скажене, селом: все комунію хоче построїти! Хазяйські сини, що де побачать, — додому тягнуть, а це ладне із себе останню сорочку зняти на оту світову революцію. Ще в двадцять четвертому витягло з хати все борошно. Й на окраєць, щитай, не лишило. „Не можна, мамо, пролетаріат з голоду пухне, а ми тут свої пельки запихатимем!..“ А коли задумало перехрещуватись — боженьку ж ти мій! Наїлася того сорому — й досі гикавка трясе. Ну, скажіть, люди добрі, чим було погане ім’я — Максим? І діда твого, й прадіда Максимом звали, і, слава богу, нічого їм од того імені не сталося, прожили на світі, як всі люди. А цьому вишкваркові воно, бач, колькою в боці застряло. „Хочу, мамо, носить ім’я Леніна, який нам указав нову путь!..