І будуть люди

Тримаючи в одній руці пістолет, а в другій — чоботи (речовий мішок уже за плечима), він підкрався до чорного отвору, наставив вухо.

Отець Діодорій відчинив нарешті двері, і відразу ж до сіней увірвався сліпучий сніп світла. Ударив о. Діодорію в лице, обмацав його з голови до ніг, занишпорив по закутках, і хтось суворий наказав:

— Веди до хати!

Миколі не треба було нічого більше пояснювати. Тихенько виліз на дах. Босі ноги так і поїхали по слизькому залізу, але він утримався, почав дертись угору, до димаря. А тим часом у великій просторій світлиці допитували о. Діодорія. Той затявся на своєму; нікого стороннього в нього немає, хоч перетрусіть все подвір’я — нікого не знайдете.

До кімнати один по одному заходили бійці, коротко доповідали:

— В коморі нічого немає.

— В погребі не знайшли…

Тоді Ляндер спитав, впиваючись поглядом в о. Діодорія:

— Може, й на горищі нікого нема?

Отець Діодорій помітно зблід, але відповідь його була:

— Клянусь богом — нікого немає!

— Що ж, доведеться перевірити, — мовив Ляндер. — Ану, ведіть нас, показуйте…

Важко, ох, як важко підніматись о. Діодорію по отій риплячій драбині! Творив про себе молитву, щоб Микола втік, щоб його там вже не застали. І зненацька зупинився, обмер: постіль! Лишилися ж подушки, що на них спав Микола!

— Ну, чого став? — запитав його нетерпляче Федько, що дерся слідом.

Підштовхуючи о. Діодорія, Федько, Ляндер і ще один боєць вибралися на горище. В два вогняні ока світять ліхтарики, шастають, нишпорять, і ось уже один із тих ліхтарів добирається до того місця, де була постіль.

Отець Діодорій заплющує очі: «Господи, сотвори чудо! Осліпи їх, господи, не допусти загибелі раба твого вірного!..»

— О, а це що?!

Здивований вигук, що пролунав над самим вухом о. Діодорія, примушує його здригнутися всім тілом. «Все! Знайшли!» Повільно розплющує очі і застигає, онімілий від подиву. Освітлена двома ліхтарями, на постелі Гайдученка лежить його донька. Натягає до самого підборіддя ковдру, блимає осліплими очима.

— Ви як сюди, баришня, потрапили?

В о. Діодорія відлягає од серця: бог почув молитву свого вірного слуги і врятував його в останню хвилину.

— Це моя дочка… — відповідає він за Віроньку, остаточно приходячи в себе. — Моя Віра.

— Але чого вона тут?

— Вона завжди спить на горищі… Влітку спить, — поправляється о. Діодорій.

— Чому ж ви клялися, що тут нікого немає? — все ще досікується Ляндер.

— Бо ви мене так затуркали, що я забув і про рідну доньку.

Тепер о. Діодорій, переконаний в безмежній милості божій до своєї особи, молить його, щоб врятував Гайдученка. «Не за себе молю тебе, господи, за святу нашу справу!..»

Господь і тут не відвернувся од нього: хоч гепеушники перетрусили все подвір’я, але так нікого й не знайшли.