І будуть люди

— А що ж тут такого: пісня як пісня…

Натішившись сином, Федько дає йому цукерку, штовхає легенько в потилицю:

— Біжи, синку, гратись надвір…

Сів до столу, почмихав у вуса, ласкаво покликав дружину:

— Олесю, йди-но сюди!

Посадив її на коліно, пригорнув, і коли вона, поклавши голову на чоловікове плече, заплющила очі, полоскотав вусами їй шию, пошепки запитав:

— Знаєш, що я зараз подумав?

— Що? — ледь ворухнула губами Олеся.

— Що ти у мене найкраща. Від усіх жінок найкраща!

Олеся тільки зітхнула, ще міцніше притулилася до Федора.

Та сімейна ідилія тривала недовго: вже такої чортячої вдачі був Олесин чоловік, що не міг не зруйнувати гніздечко, яке щойно сам викладав м’яким та ласкавим пушком!

Другого дня рано-вранці, ледь піднявшись із постелі, Федько сказав дружині:

— Да, мало не забув: приймай завтра гостей.

Олеся так і обмерла: боженьку ти мій, яких ще гостей?

— Та отих… — досадливо морщиться Федько. — Що я запросив. Хіба я тобі не казав?

— Коли ж ти мені про це казав?!

— Гм… Ти диви… А я чогось думав, що казав, — щиро здивувався Федько. — Ну, тепер уже нічого не зробиш, вже пізно…

— Скільки їх хоть буде? — мало не плакала Олеся.

— Скільки? — Федько почухав потилицю, зачудовано подивився на жінку. — Та що ти до мене пристала: скільки та скільки! Що я їх, чортів, рахував?.. Скільки прийде, стільки й буде! Може, десять, а може, і двадцять…

— Двадцятеро! — жахнулася Олеся. — Та чим же я їх нагодую?

— Заріж курку…

— Тата свого заріж!.. Ти купував її, ти ростив, що збираєшся різати? Тільки й хазяйства того, що десятеро курей… Дитина хоч яку крашанку з’їсть, а ти своїм гостям стравити їх хочеш.

— Я ж не кажу: всіх заріж, — пробував умовити дружину Федько. — Вибери пару, які найгірше несуться, та й заріж…

— Так у мене ж і рука на них не підніметься…

— Тоді ріж півня, якщо тобі курей жалко…

— Півня?.. А курей хто, ти будеш топтати?

— Як треба буде, то й потопчу, — спробував відбутися жартом Федько, але дружині, видно, було не до жартів:

— Не буду я різати півня!

Федько почав наливатися гнівом. Грізно звелися над переніссям брови, вовчими вогнями загорілися очі. Раніше Олеся відразу б притихла, поступилася б, але зараз, осліплена жалем за отими зозулястими, не бачила, яка гроза збирається над її головою: сама червона не менш, аніж Федько, мотала затято головою:

— Не буду!

— Востаннє питаю: будеш?

— Не буду!

— Не будеш?

— Не буду!

Важко дихаючи, Федько хряснув кулаком по столу:

— А, не будеш? Моїх гостей частувати не будеш?!

Садонув ногою двері, скаженим котом вимівся з хати.

Олеся так і обмерла: серце зайшлося, в грудях похололо.