І будуть люди

Лапнув себе по одній кишені, лапнув по другій, щось намацав, сказав до Олесі: — Ану, поклич, я йому гостинця привіз, — та й дістав довжелезну, замотану в різнокольоровий папір цукерку.

— Балуєш ти його, — однак ні в очах її, ні в тоні не вловив Федір і натяку на докір: була рада, що чоловік любить сина. Одчинила вікно, висунулась: — Івасю!.. Івасю!.. Біжи-но додому — тато гостинця привіз!

Івась немов тільки й чекав на той поклик. Не встигла мама зачинити вікно, як він уже й на порозі. Синок — весь у Федька, такий же циганкуватий вилупок, як і татуньо: жук жуком, а очища — як чорні жарини! Дівчата, як тільки спіймають, так і хапають відразу на руки і душать в обіймах, пестять, цілують, а він пручається:

— Пустіть!

Олеся гримає на дівчат, Федько ж тільки сміється: хай привчається змалку. Виросте — буде як знахідка! Він не натішиться сином, як тільки уривається вільна хвилина, так Івась уже й не злазить із його рук.

Ще коли синок лежав у колисці, Федько, підпивши на червоних хрестинах, взяв у одну руку шаблюку, а в другу — срібну, на довгій ніжці чарку та й простягнув Івасеві. Синок, не довго думаючи, однією рукою — за шаблюку, другою — за чарку.

— Добрий козак виросте! — зрадів Федько, розчулено скліпуючи очима.

— Атож: виросте таким зарізякою, як і тато! — з докором сказала Олеся та й давай поскоріше вивільняти синові руки від отих чортячих дарунків.

— Не піддавайся, синку, не піддавайся! — підбадьорював сина Федько. — Мати — баба, що вона понімає в нашому ділі! Тримай, сину, міцніше чарку й шаблюку, з ними не пропадеш!"

"Батьківський отой заповіт не впав на камінь: як тільки Івась зіп’явся на ноги, так і почав вимахувати дерев’яною шабелькою, виструганою татусем із соснової дощечки.

Ось і зараз став на порозі: волосся войовничо стирчить, очі горять, а шаблюка вся у зеленому — стинав, либонь, калачикам голови. «І що воно виросте з нього, — журиться Олеся. — Буде такий же харцизяка, як і татусь». А «харцизяка», забачивши тата, враз випустив шабельку, кинувся до Федька, обхопив йому ногу.

— Ото ти так скучив за мною? Так чекав свого тата?

Івась ще дужче заривається личком в татове галіфе: тільки і видно глибокий брехунець на потилиці. Федько, взявши на руки сина, довго носить його по кімнаті, підкидає до стелі. Потім запитує:

— Ну, синку, покажи, чого ти тут навчився без мене.

Івась злазить із рук, біжить до лавки, вигрібає з-під неї дощечку й паличку, приклада до підборіддя та й водить паличкою, неначе смичком. Грає отак на «скрипці», приспівує:

Циги, циги, ла-ба-бом,Накладу я нам обом!

— Оце спасибі! Оце порадував тата! — регоче Федько.

— Та чи ти, чоловіче, сказився! — аж руками сплескує Олеся.