І будуть люди

Добившись того, що постовий дав тверду обіцянку дбати про свою політичну освіту, начальник подобрішав і повчально пояснив:

— Настане час, коли ми із оцього металу будемо виготовляти унітази. От що сказано… — І, не чекаючи відповіді: — Омельченко!

— Я, товаришу начальник!

— Не «я», а — «слухаю»! Скільки вас, дурнів, учити?

— Слухаю, товаришу начальник!

— Збери оцей мотлох в чемодан — повезеш в карний розшук.

— Єсть, товаришу начальник!

— Ото так, товаришу постовий: учись, учись політ-грамоті. В міліції служити — це тобі не за плугом ходити… Омельченко, все обшукали?

— Все, товаришу начальник!

— Не лишили нічого?

— Нічого, товаришу начальник!

— Виносьте на брички… А тобі, товаришу постовий, відповідальне доручення: забирай оцього буржуя, оцього пухиря на здоровому тілі нашої пролетарської держави, оцього розжирілого чиряка та й веди в губ-міліцію. У відділ карного розшуку: там на нього чекає товариш Світличний. Скажеш, що прямо від мене. А ми тут іще трохи затримаємося: треба акти оформити…

І доки постовий, гордий отаким дорученням, турить приголомшеного буржуя до губміліції, не спускаючи із нього очей, оті дві брички із реквізованим майном щезають у невідомому напрямі."

"Постовий міліціонер замало не сів у тюрму: ледь одбувся, бідолаха, суворою доганою.

Але Федькові од того не легше: минав другий тиждень, а він усе не міг напасти на слід.

Та нарешті повезло і Федькові: глупої ночі, коли він щойно заснув, у вікно тихенько постукав вістовий. І як міцно не спав Федір, а відразу почув обережний той стукіт, зіскочив з дивана та до вікна:

— Хто там?

— Товаришу начальник, це я, — глухо озвався вістовий. — Артиста нанюхали.

У Федька так і тьохнуло серце. Він прожогом штовхнув вікно, і на оголені груди хлюпнуло прохолодне повітря.

— Де Артист?

— Та зовсім недалеко…

— Звідки дізнались?

— Чоловік ось прибіг…

Аж тепер помітив Федько іще одну постать: опецькувату, на темній плямі обличчя — білі віхтики вусів.

— Зараз виходжу.

Поспіхом вскочив у штани, почав узуватися. Як на зло, ніяк не міг попасти ногою в халяву. Розлютившись, ухопив чобота, стукнув ним щосили об підлогу, розбудив дружину.

— Федь, ти куди?

Той довго не озивався. Сопів сердито, борючись із упертим чоботярою, врешті взув, притупнув ногою, сказав до дружини:

— Спи. Я скоро…

Накинув шкуратянку, засунув у кишеню наган — і з хати.

— А де хлопці?

— Хлопці на вулиці.

— Молодець!

Вискочили на вулицю — темну, притихлу, насторожену. Кроки лунко дзвеніли в нічній тиші. По праву Федькову руку цибатим чорногузом похитувався вістовий, зліва майже підтюпцем трусив опецькуватий чоловік, а позаду — працівники карного розшуку.

— Далеко? — нетерпляче допитувався Федько.