І будуть люди

Оглянувся, поманив до себе постового міліціонера, що зупинився навпроти. Коли той підбіг і поштиво віддав честь, начальник недбало козирнув, дістав портсигар:

— Куриш?

— Так точно, товаришу начальник!

Товстими короткими пальцями міліціонер спіймав цигарку, делікатно підождав, поки і начальник, блиснувши золотими зубами, затиснув у тонких рухливих губах папіросу.

— Багато живе? — кивнув начальник у бік купецького будинку.

— Ох і багато ж! — покрутив головою постовий.

— І все — за рахунок трудового народу?..

— Аякже!

— І ти його оберігаєш?

— Я не його… — образився міліціонер. — Я порядок оберігаю.

— Його, його! — продовжував начальник. — От, приміром, під’їхали б отак бандити та й почали оцього кровопивцю грабувати, ти що, не захищав би його?

— Так я ж на посту! — виправдовувався розгублений міліціонер.

— Ще, дивись, і стріляв би в них…

— Так вони теж би стріляли!

— От бачиш… Погана в нас, брате, служба. Собача служба! Але що ж поробиш, така вже доля… Ну, а цього, — красномовний кивок на будинок, — цього вже тобі не доведеться охороняти…

— Братимете?

— Так! Спекуляція контрабандними товарами… Біжи клич понятих: будемо витрушувати з нього начинку… Постій, він удома?

— Прийшов недавно. Обідає.

— Ага. Ну, паняй…

Доки постовий, збурений службовою запопадливістю, збирав понятих, начальник розставив довкола будинку своїх «міліціонерів». Стояли суворими стражами порядку, строго підганяли перехожих, що, запалені цікавістю, намагалися йти потихіше:

— Проходьте, громадяни, проходьте, нічого тут!..

— Привів? — зустрів начальник постового, що приволік двох наляканих тіток. — Молодець! Ну що ж, пішли погостюємо в купця. Надіюсь, він уже пообідав, не зіпсуємо йому апетит…

Начальник, видно, був стріляним птахом: трус провадив за всіма правилами. Ввічливо розмовляв із господарем, на все питав дозволу:

— З вашої згоди ми заглянемо в оці шухляди… Дозвольте відкрити ваш письмовий стіл… Якщо вам не важко, відімкніть, будь ласка, отой сейфик, що у стіні за картиною…

«Ну й ну!» — з молитовним захопленням споглядав вартовий за начальником. А той, недбало перебираючи пачки грошей, звалених на стіл, торкаючись важкого шкіряного мішечка з золотими царськими десятками, скрушно похитував головою:

— Ех, гроші-гроші! Скільки на світі ще нечисті і зла з-за оцих жалюгідних, нікчемних папірців та кружалець! Золото… Що про нього сказано?

Постовий, враз спітнівши, переступав із ноги на ногу.

— Не відвідуєш політгурток? — суворо начальник.

— Та я… ми недавно з села…

— Все одно політгурток треба відвідувати.