І будуть люди

Затиснувши в зубах, довго чиркав коліщатком запальнички, оминаючи поглядом о. Діодорія, що стояв ні в сих ні в тих. Врешті запалив, жадібно затягнувся димом. Від того ніби трохи подобрішав, сказав уже іншим, примирливим тоном:

— Що ж, погарячкували й досить… — Ще кілька разів затягнувся, запитав: — Він такий, що і в гепеу побіжить?

— Казав, щоб я одумався, — відповів о. Діодорій ображено: хоч і відчував за собою провину, все ж не звик, щоб на нього отак кричали. — Думаю, не піде.

— Тож-то, що думаю! — з досадою промовив Микола. — А мені треба, щоб він напевне не пішов!

Ще кілька разів затягнувся, кинув «бичок» на долівку, розтоптав каблуком.

— От що, батюшко: розкажіть, як до нього попасти.

— Ти що задумав?.. Впіймають!

— Що я — дурний, щоб удень ходити! А ніч нащо?

Отець Діодорій, присівши навпочіпки, став малювати пальцем прямо на долівці, як пройти задвірками до о. Віталія.

— Як побачиш колодязь, то бери зразу вправо. Прямо не йди — прямо сільрада.

— Умгу, — стежив за його пальцем Микола.

— Отак забирай вліво, вліво, та й вийдеш на майдан. А там якраз і впрешся в хату. По штахетах узнаєш. Штахети нові…

— Що ж, втраплю… Моліться ж, батюшко, щоб не збився, бо доведеться вам приймати гостей з гепеу!

Отець Діодорій тільки засопів. Важко звівся, обтрусив із колін пилюку, не глянувши більше на Миколу (вмиратиме — не простить йому отієї лайки!). Нагримав на матушку, визвірився на дочку, неприкаяною тінню заходив по світлиці. Намагався не тільки бога — самого себе переконати, що він не відає, з якою метою збирається Гайдученко відвідати о. Віталія. То Миколина справа. Йому ж, Діодорію, вистачає своїх клопотів, своїх турбот.

І доки о. Діодорій отак присипляє власне сумління, Микола збирається в непрошені гості. Не набира подарунків господареві, щоб задобрити його, — і так мав, чим пригостити, аби відбити назавжди охоту іти в ДПУ. Невеликий той гостинець важить всього кілька грамів, а спробує його о. Віталій, то й ляже покірно Миколі до ніг: топчи, мене, лихий гостю, вбивай мене в землю, роби що хочеш зі мною…

Діждавшись пізнього вечора, вирушив у дорогу. Прямо над головою вовчою тічкою сунули хмари, гналися за місяцем. Він чимдуж котив од них, виривався, німо кричав, роздираючи рота на перекошенім од жаху обличчі. Та вони таки наздогнали його, навалились, підім’яли під себе, і він, втрачаючи сили, виринув із під них раз… виринув вдруге… та й щезнув. І від тієї мовчазної боротьби, від того німого конання нічного владики моторошні тіні поповзли по землі, скрадаючись до всього живого, і вже, здавалося, сама ніч заклацала вовчими іклами, засвітила хижо очима.

В такі ночі чиняться злочини, проливається людська кров."

"Микола благополучно пробрався до хати о. Віталія.