І будуть люди

— Не розумію, — глухо мовив господар, коли о. Діодорій скінчив закликом до активної боротьби. — Ніяк не можу зрозуміти…

— Що ж тут незрозумілого?

— Не розумію того, як ви могли на таке зважитися, — заговорив схвильовано о. Віталій, підступаючи до гостя. — Невже ви не бачите, що такими діями ви тільки поглиблюєте яму під нашою церквою? Невже вас нічому не навчило життя? Хіба до вас не доходить, що ви завдаєте нашій церкві більшої шкоди, аніж уся більшовицька пропаганда?

Отець Діодорій аж рота роззявив, застуканий зненацька отаким поворотом.

— Невже вам врешті-решт не доходить, що ви дієте і проти заповідей Христових?

Тут о. Діодорій аж підскочив. Як? Його, найсуворішого, найнесхибнішого, найтвердішого ревнителя віри православної, звинувачувати в порушенні заповідей божих?!

— Так, саме у цьому, — стверджує о. Віталій. — Згадайте, якщо ви не забули: кесарю — кесареве…

— Але при чому ж тут кесар! Кесар — цар, володар, а ці? Ці хто такі?.. Слуги сатани, породженці пекельної тьми!..

— Іще одну заповідь доведеться вам нагадати, — не поступається о. Віталій. — Всяка влада — від бога…

Тут о. Діодорій не може більше стриматись. Схоплюється й, розмахуючи руками, бризкаючи слиною, наступає на свого нежданого опонента:

— Не вірю! Не вірю! Тричі не вірю, що ця влада — од бога! Антихрист послав нам її, а не бог! Антихрист!..

Отець Діодорій враз замовкає. Тільки трясуться руки та тремтить борода. Намагаючись оволодіти собою, затискає правицею хрест, аж біліє зап’ястя, впивається похмурим, запаленим підозрою поглядом в о. Віталія: чи не збільшовичився він?

А о. Віталій, болісно зламавши брови на високому, поораному передчасними зморшками чолі, продовжує:

— Ви подумали про те, що буде, коли більшовики дізнаються про ваші зв’язки?..

— Я не боюся того! — закричав о. Діодорій. — На хрест піду, на розп’яття за святу нашу віру!

— От-от, на хрест, під терновий вінок, щоб зажити слави святого мученика… А більшовики, всі атеїсти тільки й чекають, щоб отакі, як ви, попалися їм до рук. Піп — ватажок контрреволюції, церква — притулок шпигунів… Я так і бачу подібні заголовки в газетах. А потім — показовий процес, і чим ми, душпастирі, що не віддалися на спокусу лукавого, чим зможемо доказати, що в більшості своїй непричетні до цього?! — сплеснув руками о. Віталій. — Чим, питаю я вас?.. Мовчите?.. Так хто ж вам дав право ставити під такий удар нашу церкву, нашу релігію, переступати одну із заповідей божих?

Очі о. Віталія палахкотять, він підступав все ближче до о. Діодорія — суворий, вимогливий, переконаний у своїй правоті. І коли о. Діодорій розтуляв рота, аби щось сказати у відповідь, отець Віталій простягає до нього руку з довгими пальцями:

— Мовчіть!..