І будуть люди

Посопів, неохоче мовив:

— Та є…

— Як її звати?

— Та-а, Маруся…

— Маруся… Марусина… — немовби звикаючи до дівочого імені, повторив Гінзбург. — І хто ж вона, Володю?

— Біднячка, — з ледь помітною гордістю відповів Володька. — Тільки батьки в неї той…

— Що ж батьки, Володю?

— Та-а той… ще класово несвідомі… До церкви он ходять… І Марусі забороняють зі мною стрічатися… Кажуть, що я чортові душу продав…

— А Маруся?

— Та Маруся мовби нічого… Тільки ще працювать над нею треба, перековувать…

— Що ж, перековуй, Володю, — посміювався про себе Гінзбург. — Це справа серйозна…

— Товаришу Гінзбург, а ви жонаті?

Гінзбург довго мовчав. Потім коротко:

— Неодружений… Давай уже спати, Володю…

Володя ще трохи пововтузився, затих: видно, заснув.

Спав і не знав, яку болісну рану роз’ятрив отим своїм запитанням:"

"«Ех, Володю, Володю! Нічого ти ще не знаєш, Володю! Та й нащо тобі знати? Спи собі міцно, і хай сниться тобі світова революція, класові бої, в яких ти мрієш узяти найактивнішу участь. А може, й Маруся… Що ж, Маруся — це теж непогано, хоч вона й не йде, звичайно, в жодне порівняння із „світовою“. Маруся — це теж хороше, дуже хороше, дорогий мій Володю, повір мені — хороше, так хороше, що я й не хотів би собі інших снів. Але що ж поробиш, Володю: сни не приходять на замовлення, не залежать од нашої волі, і, може, тому я так довго не стуляю очей, хоч затишна хата оця, обійнявши мене своїми руками, пригорнувши, все нашіптує: „Спи, спи, спи…“»

Тільки не за такими руками тужить серце товариша Гінзбурга. Товариша Гінзбурга, секретаря повіткому, який посадою оцією покликаний жити для людей, дбати про людей, віддавати все людям, усе до краплини. До останнього подиху! До останнього поштовху свого партійного серця!

Тому й ідуть до товариша Гінзбурга знайомі і незнайомі, тому й зупиняють його, де тільки побачать: товаришу Гінзбург, зроби; товаришу Гінзбург, допоможи; товаришу Гінзбург, порадь!.. А хто порадить, хто допоможе, хто поспівчуває йому — не товаришеві Гінзбургові не секретареві повіткому, а просто Григорію, Гриші, що ось лежить, все ще заклавши під голову руки, та й виглядає, не знати чого, та й прислухається, невідомо до чого? Тато? Володя? Ганжа? Всі оці дядьки, що провели його аж до хати?..

Може, й поспівчували б. Може, й так. Тільки ж не скаже їм Григорій ні слова. Тільки ж не дізнаються вони ніколи й нізащо про те, що і в секретаря повіткому теж, може, є серце, що секретар повіткому теж, може, іноді бачить вві сні не тільки наради та конференції, а й тихі вечори, й замріяні зорі, й чиїсь теплі очі.