І будуть люди

 — А то вже і вода в купелі охолола!

Доки хрещені батьки повернулися з церкви, минуло кілька годин. І весь цей час Таня звикала до імені, що його віднині носитиме син. Бо, коли признатися, хотілося Тані дати синові інше ім’я. Знала, це неможливо, навіть грішно, але що мала робити з отим невідступним, божевільним бажанням дати синові ім’я, яке колись приносило їй щастя?

Але чого не можна, того не можна. Хай буде Андрієм. Андрієм, Андрійком, Андрюшкою. Аби був щасливий! Аби був здоровий! І щоб завжди був із нею.

Бо ніколи ще не жили Івасюти так відчужено, як оці роки. Похмурою фортецею, відгородившись високим плетеним тином, густими рядами тополь та осокорів, Бровковими нещадними іклами, осторонь шляхів та доріг стояла посеред широких ланів їхня оселя. Десь там, за багато верстов, вирувало життя: кипіло в суперечках, розплескувалося у святах — гомінке, неспокійне, невтомне, а тут воно ходило сірим волом, впряженим у плуга, і не було кінця-краю тій ниві, яку мало зорати. «Гей та гей! Цоб та цоб!» — вигинай мускулясту спину, напружуй натруджені ноги, дивись лишень у землю, в поруділу стерню, яка пливе та й пливе під тобою з ранку до вечора. А повернувшись із поля, випрягтись із плуга, стій у тісних яслах, поводячи натомленими боками, їж сіно і січку — запасайся силою на завтра."

"Оксен не щадив себе в роботі, не жалів і синів. Поверталися пізнього вечора аж почорнілі від утоми, їли повільно й немов із примусу, а Альошка — той зовсім куняв над мискою. Тільки від батькового охриплого голосу здригався й кліпав круглими, як у заспаного півня, очима: нічого, здається, не чув і не бачив. Уставав із-за столу, човгав по долівці, ледь переставляючи ноги, поспішав швидше обійняти солодку подушку.

— Альошка!

Суворий батьків окрик завжди застукував його зненацька: Альошка зупинявся, спіткнувшись об невидимий моріжок, повертав налякане обличчя.

— Богові дякувати я за тебе буду?

Винувато кліпаючи очима, син підходив до образів, хрестився і кланявся.

— Отепер іди спати, — м’якшав Оксен. — Ти, Йване, теж лягай, щоб завтра пораньше устати.

— Півень розбудить, — хрестив сонного рота Іван та й зводився важко із-за столу.

Відпочивали в неділю: лягали спати по обіді. Але І в неділю розмова точилася переважно довкола того, що мали зробити наступного тижня.

— Лишилося ще десяток мішків ярової пшенички, — бідкався Оксен. — Золото — не пшеничка. Посій — сторицею віддасть!

— Де ж її сіяти? — озивався Іван. — І так усе засіяли, скоро й двір переоремо.

Та Оксен уже мав щось на думці. Відстоявши службу божу, відпустив своїх додому:

— Ви йдіть самі, а мені ще треба з одним чоловіком слівцем перекинутись.

Повернувся перед обідом веселий, аж помолоділий.