І будуть люди

Сидів, морщив спітнілого лоба, розчепірював пальці так, мов ось-ось мав щось ухопити.

— Ви щось хотіли сказати? — прийшов йому на допомогу господар.

— Хотів, їй-богу ж, батюшко, хотів!.. От тільки, звиняйте, забув…

І повів здивованим поглядом на гостей, що аж попадали з реготу. Навіть о. Діодорій не витримав — хмикнув у бороду.

Розходились пізно. Отець Діодорій прощався з таким лиховісним виглядом, немов бозна-яке нещастя мало звалитися на голову іменинника та його гостей.

— Плакати нам треба, плакати, а не радуватись! — каркав вороном уже із саней. — Всі загинемо, всі! Царство диявола уже не за горами!..

Підняв догори руку, немов накликаючи на всю землю прокляття, і Тані, що вийшла разом з усіма проводжати гостей, аж морозом сипонуло поза спиною!

Сп’янілий староста довго не хотів віддавати Оксенові помилково надітої шапки:

— Чоловіче добрий… Ондечки твоя… ш-шапка! — і тикав пальцем на свою, що сиротою стирчала на вішалці.— А це моя… ш-шапка…

Та й вивертав підкладкою наверх, наче там було щось таке, що мало розвіяти всі сумніви.

— І н-не просіть… бо я н-не хочу… ш-шапками мінятися…

Довелося Оксенові майже насильно видирати свою шапку із рук старости. Добре, що хоч цілою лишилася: вивертав же так, що аж тріщало, аж Оксенове серце стискалося!

Іще день погостювали Таня з Оксеном, а на третій стали збиратись додому. Поїхали б тихо та мирно, попрощавшись ласкаво, як і годиться родичам, так смикнув же нечистий Оксена згадати недобрим словом Федька, а разом і Олесю!

— Приїхав, ославив, звів із розуму дівчину. Отак подякував за наш хліб-сіль!..

Отець Віталій, осудливо похитуючи головою, підтримав Оксена. Що ж іще можна було чекати від отого волоцюги, отого безбожника, що звів передчасно в могилу отця свого, зрікся віри Христової?..

Таня паленіла щоками. Не могла спокійно слухати, як ганьблять її брата. Був їй найближчий, рідніший навіть од Зіни, що скрушно опускає он очі, погоджуючись із своїм чоловіком. Аякже, це ж каже не хто-небудь, а о. Віталій, священик Віталій, душпастир Віталій — найрозумніша, найсвятіша у світі людина!

Вона так само мовчала, коли її чоловік присилував Таню до шлюбу з немилим. Не посміла сказати і слова на захист сестри, віддала її в жертву своєму божкові, точнісінько так, як віддає зараз Федька.

І Таня, коли о. Віталій мовив, що не може бути щастя від нечестивого, неосвяченого богом шлюбу, не витримала: звела на дівера очі, дзвінко спитала:

— Чому не може? Чому?

Налякано ахкає Зіна, вражено застигає Оксен.

— Бо вони переступили заповідь божу, — суворо пояснює о. Віталій. Він щиро здивований отим запереченням, що пролунало у запитанні зовиці.— Сказано-бо…

Тут уже Таня допускається неприпустимого вчинку. Перебиваючи о.