І будуть люди

Хукнув, цмокнув, крякнув — не встигла Таня і блимнути, а староста вже ставить порожню посудину на тарілку і заправляє довжелезного вуса собі до рота: добряча наливка, тільки хто ж її отакими наперстками п’є!

Праворуч від Тані сидів о. Діодорій — літній уже чоловік із пронизливими очима, тонкими, недовірливо підібраними губами під довгим качиним носом. Крізь ріденьку борідку просвічувалася суха довга шия, таке ж ріденьке волосся на голові лежало рівно й плескато. Таня вперше бачила о. Діодорія, хоч не раз чула про нього як про великого ревнителя православної віри, непоступливого прихильника «єдиної і неділимої». Матушка ж, що сиділа з ним поруч, була якась безлика, позбавлена виразних рис, — щось принижене, розгублене, несміливе проривалося в її обережних рухах, в боязких поглядах, що вона час від часу кидала на чоловіка.

Після того як закусили, а староста вгамував трохи свою цікавість, — скільки отих шкаликів набереться, на пляшку, як переміряти! — як випили ще й за дружину о. Віталія та за світлу пам’ять його померлих батьків, завели мову про переселення.

— Не розумію вас, ніяк не розумію! — мовив осудливо о. Діодорій.

— Що тут незрозумілого? — досадливо запитав о. Віталій. Розмова ця, мабуть, була йому неприємною, він нервово теребив краєчок скатертини, ганяв по схудлих щоках червоні плями. — Що ж тут незрозумілого? Владі потрібне було приміщення, от мене й переселили.

— Саме це й незрозуміло! — з притиском мовив о. Діодорій і повів перед собою широким рукавом, запрошуючи присутніх у свідки. — Ваша поведінка незрозуміла. Одразу ж капітулювати, не боротись, добровільно погодитись…

— А що б ви на моєму місці зробили?

— О, я так не піддався б! Мене голими руками не взяли б!

— А коли б таки виселили?

— Спалив би!.. За димом пустив би, а не віддав би слугам диявола церковного будинку!

— Ну, пробачте мені, це не метод, — розвів руками о. Віталій. — Не забувайте, що громадянська війна давно вже минулася. І нам треба шукати інших шляхів до самозахисту. Інших… — додав він задумливо.

Які ж це шляхи, якщо не секрет? — уїдливо запитав б. Діодорій, але його опонент пропустив увесь заряд сарказму мимо вушей.

— В тім-то біда, Що я не знаю і сам, — сумно зізнався він.

За суперечками минув вечір. Всі були якісь роздратовані, особливо о. Діодорій, що так і присікувався до кожного, намагався впіймати на слові, загнати в кут.

Все не подобалося йому, все заслуговувало якщо не анафеми, то суворого осуду. І розподіл поміщицької землі поміж селянами, а особливо церковної, й комуни — ці осередки зарази, диявольські кубла, що їх давно б уже треба було спопелити, й сільбуди, й запровадження української мови по школах та установах.