І будуть люди

Але не хотілося сваритися й з Танею: був сьогодні Оксен в особливо хорошому настрої. Тому все ж докірливо кинув старшому синові:

— Не міг просто сказати? — І до Тані: — Давай, Таню, довечерювати, бо без тебе і мнясо не мнясо.

— Я вже наїлася, спасибі.

— Ну, наїлась, то й добре. А ми з Христинкою намерзлися, то й їмо за чотирьох. Бери, дитино, їж та вчись, як за столом поводитися. Попала у нашу сім’ю — по-нашому будеш і жити. Шануйся, слухайся старших, бійся бога, і ніхто тебе, дитино, не скривдить…

Повечеряли; чоловіки вийшли в іншу кімнату, Таня лишилася наодинці з Христиною.

Христина стояла біля мисника — тулилася в темному закутку. Злякано стріпнулася, побачивши Таню, повернулась до неї гостреньким обличчям. Світле волосся її було заплетене в тонку косичку, перев’язане білою стрічкою.

— Мама заплітала? — ласкаво доторкнулася Таня до тієї косички.

— Сама…

— Чому ж не мама?

— Мати померли…

Таня помовчала, запитала:

— А де твій тато?

— І тато померли…

— Хто ж у тебе лишився?

— Дядина.

— Дядина… — повторила задумано Таня."

"Пригадалася журлива пісня, що її співав сліпий лірник. Розповідалось у тій пісні про рано осиротілих дітей, які кличуть не докличуться, просять не допросяться повернути їм неньку:

Ой прийшли маляриІз чужого краюМалювати ненькуНа білій стіні.Змалювали очі,Змалювали брови,Та не змалювалиТихої розмови…

І Таня провела долонею по Христининій голові, тихо зітхнула:

— Що ж поробиш, Христино… На те божа воля…

Потім вони мили посуд. Оксен як у воду дивився: дівча було беручке — миски так і миготіли в тоненьких руках, вода так і кипіла під ганчіркою. Доки Таня ставила посуд до мисника, Христина встигла і стола змити, і підмести кімнату.

— Ляжеш на лаві,— сказала Таня, коли впорались. — Лава широка, не звалишся.

Послала Оксенового кожуха, склавши удвоє, пішла до світлиці.

Оксен стояв у самій білизні на колінах перед образами, творив молитву. Зігнувся в земному уклоні, торкаючись лобом долівки, засвітив на дружину продраною в підштаниках діркою… Оглянувся, лагідно сказав:

— Годі тобі вже, Танюшо, поратись. Помолися та й лягай спати.

Вона мовчки пройшла до постелі, взяла білу подушку.

— А то кому? — відірвався од молитви Оксен.

— Христині.

Оксен тільки крекнув, однак нічого не мовив. Таня постояла-постояла, з викликом дивлячись на чоловіка, що знову задер обличчя до богів, ворушив беззвучно вустами, і зненацька запитала тоненьким, як бувало, в дитинстві, коли її ображали, голосом:

— Тобі жалко, еге?

Та Оксен, мабуть, зрозумів, що з дружиною коїться, бо нічого не відповів, а лише покивав легенько розчепіреними пальцями: не заважай, мовляв, хіба не бачиш, що мені зараз не до земних справ!

Таня, вклавши Христину, повернулася до світлиці.