І будуть люди

Як до півнів схоплюється і перед світанком лягає,— не лягає, а падає, зморена до краю, в постіль; як часто сонна зривається з постелі, пориваючись щось доробити, що не встигла протягом дня; як розтікалися синці попід очима, як худло, проймаючись вощаною блідістю, обличчя; як із кожним днем їй було все важче і важче нахилятися чи щось підіймати, — і краявся жалем. Все частіше зітхав та хрестився до образів, до Ісуса Христа, що не зводив із нього докірливих, випалених одвічним стражданням очей.

Ті обкидані синіми тінями великі Ісусові очі повнилися щораз більшим докором. Бо хто ж, як не бог, міг заглянути глибоко в душу Оксенові, побачити те, в чому він, Оксен, і сам собі не зізнався б ніколи. Що жаль до дружини переплітався з ваганням, з побоюванням. Бо хоч Оксен уже й знав наперед, що доведеться-таки когось брати у поміч, все ще не наважувався, все відкладав з дня на день, все оглядався на те, що скаже Ганжа і вся гольтіпатія, як він приведе наймичку в двір. Та хочеш не хочеш, бійся не бійся, а таки мусиш щось робити. І одного разу запріг Оксен Мушку та й поїхав із двору, нікому нічого не сказавши.

Повернувся аж через день, грудневого зимового вечора, що розсипав, наче крижинки, по замороженому небові колючі зірки. Ввалився до хати, весь окутаний холодною білою парою, здираючи бурульки з помокрілих вусів, весело сказав до дружини:

— А поглянь-но, Таню, кого я для тебе привіз!"

"Та й виштовхнув поперед себе з білого туману невелику постать у довгому, з чужого дорослого плеча кобенякові, з неприродно великою головою, закутаною величезною хусткою так, що трудно було й розібрати, де в тієї голови обличчя, а де потилиця.

— Оце твоя хазяйка, — продовжував між тим Оксен, підштовхуючи до Тані дивовижну ту постать. — Слухайся її, шануйся, то бог і люди тебе любитимуть.

Гостя несміливо підвела голову, і з вибіленого памороззю вузенького прорізу боязко глянули на Таню чорненькі, блискучі, насторожені, як в маленького настраханого звіреняти, очі. «Кубусь!» — так і ахнула Таня, пригадавши дику вивірку, що її приніс ще в дитинстві до хати Федько.

Де він її доп’яв, так і лишилося таємницею. «Виміняв», — пояснив коротко Федько сестрам та й заходився лаштувати клітку із колесом. Але колесові так і не судилося крутитися, бо вивірка була якась зовсім не схожа на своїх рухливих посестер. Чи то була хвора, чи дуже налякана, тільки як забилася в куток клітки, так і не вилазила звідти. Зібгавшись у невеличкий клубочок, сторожко і налякано поблискувала чорними, як краплинки смоли, оченятами на кожного, хто підходив до неї.

Старша сестра охрестила вивірку Кубусем, і це ім’я так і пристало до звіреняти.